Вразило і надзвичайно засмутило те, що мені довелося почути і побачити під час останньої поїдки Луганщиною, спілкуючись з місцевими мешканцями.
Можновладці не їдуть у Станицю-Луганську і не знають, як тут важко живеться
Пункт пропуску Станиця-Луганська – єдиний на лінії розмежування в Луганській області. Він об’єднує окуповану та неокуповану частини Луганщини.
Люди у Станиці-Луганській – на межі виживання! За 4 роки війни проблеми цього регіону накопичилися, як снігова куля, і до їхнього вирішення немає нікому справи.
Сотні людей у чергах стоять в управління Пенсійний фонду та соціального захисту. Кількість людей, які звертаються до цих установ, суттєво збільшилась, а чисельність працівників установи залишається, як і до війни.
Можновладці з міністерства з питань окупованих територій та мінсоцполітики гарно звітують з екранів телебачення про свою роботу, але в район вони не виїжджають і тому взагалі не знають, які труднощі тут людям щоденно доводиться долати і як місцеві мешканці боряться за кожен день свого виживання у цій прифронтовій зоні.
Медицина у квазі-ЛНР
Неймовірно вразив той факт, що для багатьох пенсіонерів Станично-Луганського району медичне обстеження легше пройти в квазі-ЛНР, ніж добратися до обласної лікарні в Сєверодонецьку.
Коли я про це запитала у людей, вони відповіли, що до Сєверодонецька важко добратися і за всі обстеження тут потрібно платити, а там, у квазі-ЛНР, на медичній карточці стоїть літера «У» (Україна) і пенсіонери проходять обстеження безкоштовно, до того ж онкохворим надають необхідну допомогу. Сюди, на окуповану територію, ходять і народжувати дітей…
Оце і є інформаційна політика, боротьба за душі і серця (в прямому і переносному значенні слова).
Так, люди тут налякані, вони неохоче спілкуються, відчувають себе незахищеними та покинутими.
Але ціна на газ 1 грн. та низькі комунальні послуги, промивання мізків російським телебаченням, українська пенсія та додаткова російська надбавка для людей старшого віку – все це є більш привабливим для знедолених, аніж солодкі обіцянки з Києва.
Програна інформаційна політика
Пригнічує і те, що на території Станично-Луганського району так і не працюють українські телеканали, тож люди черпають інформацію з російських пропагандистських джерел.
Така вона, прифронтова Луганщина: розпач людей, бідність і пошук надії.
Тут люди найбільше хочуть миру. Хочуть жити нормальним і повноцінним життям. Вони не вірять Порошенку та українській владі, але з вірою заглядають у вічі кожному, хто сюди приїздить хоча б їх підтримати.
Вони просять не покидати цей край у біді. Але, поки столична влада робить вигляд, що допомагає цим людям, вони, не соромлячись, ходять в самопроголошену ЛНР за медичними та іншими послугами.
Ірина Верігіна, член політради партії «Батьківщина», голова Луганської обласної парторганізації, Facebook, 28 лютого 2018р.
