Як сказав один всесвітньовідомий європейський економіст Ерік Райнерт, секрет благополуччя багатьох країн простий: кожна з них, перш ніж перейти до вільного ринку, пройшла шлях державного регулювання, захисту внутрішнього ринку та нарощування виробництва. А тому жодна з бідних країн не здатна домогтися успіху, минаючи цей етап.
В Україні більшість цілей земельного реформування і дотепер залишаються недосягнутими, а запровадження ринкових земельних відносин так і не стало запорукою формування сталого землекористування, зокрема:
– не відбулося удосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві, натомість здійснена тотальна парцеляція товарних сільськогосподарських землекористувань, а також фіксація створеної неефективної системи землеволодіння забороною на продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення;
– подальше реформування земельних відносин у містах та інших населених пунктах відбувається переважно у напрямку приватизації земель територіальних громад, яке нерідко здійснюється в умовах «колективної безвідповідальності» розпорядників землі, що стає причиною безсистемної урбанізації;
– обмежений характер має кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечне кредитування, яке здійснювалось виключно щодо земельних ділянок несільськогосподарського призначення і істотно обмежилось внаслідок фінансово-економічної кризи, що розпочалась ще у 2008 році;
– не здійснюється моніторинг земель, не встановлений порядок ведення державного земельного кадастру, що унеможливлює ефективне гарантування прав на землю та дієвий державний контроль за використанням та охороною земель;
– надзвичайно недосконалим залишається землевпорядне забезпечення проведення земельної реформи, яке звелось до розробки проектів відведення при наданні земельних ділянок та оформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки, внаслідок чого практично втрачений науково-технічний потенціал землеустрою, деградувала землевпорядна наука;
– не можна вважати ефективною створену систему державного управління земельними ресурсами, яка приділяє основну увагу перерозподілу землі як майна, не вирішуючи проблеми охорони земель як основного національного багатства;
– масовість порушень земельного законодавства та норм раціонального природокористування свідчить про недосконалість організаційно-правових механізмів контролю за використанням та охороною земель;
– залишається незавершеною нормативно-правова та методична база розвитку земельних відносин.
Кризовий стан спостерігається також щодо використання особливо цінних земель, до яких відносяться найбільш продуктивні ґрунти, землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, а також землі природно-заповідного фонду та історико-культурного призначення.
До речі, на сайті уряду було оприлюднено інформацію щодо експерименту, яким пропонується у 2016 році продати всі державні землі. Сьогодні у власності держави є в наявності 11 мільйонів гектарів землі. Якщо зараз їх виставити на продаж, то як ви думаєте, хто вірогідніше за все їх купить? Український селянин з середньою заробітною платою у 40 доларів на місяць не зможе претендувати на землю, нормативно-грошова оцінка якої за 100 гектарів 2,5 мільйони. Взяти кредит у банку під заставу (а заставу потрібно мати за ціною значно більшою, ніж банк дасть кредит) теж не зможе. Та, навіть, хто з них зможе заплатити ті драконівські 27-30%? А великий аграрний бізнес зможе вийти на ІРО та взяти цей кредит під 5-7%. І це ми вважаємо рівними умовами для бізнесу?
Так, проблема впорядкування земельних відносин в Україні є надзвичайно актуальною, і від її розв’язання залежить розвиток аграрного сектору економіки. Той факт, що Україна є аграрною країною і має одні з найкращих за родючістю земель у світі, ще більше актуалізує питання створення дієвого механізму земельних відносин, який стимулював би до максимального ефективного використання і збереження земельних угідь. По-суті, це і є основним завданням земельної реформи в Україні.
За останні 24 роки економіка в земельній сфері цілком задавила питання розвитку територій, але ж саме ця сфера має гостру потребу в чіткому плані та чітких правилах роботи.
Відкриття ринку землі — це неминучий, еволюційний процес. Але розпочинати його в умовах економічної кризи, недосконалого законодавства та агресії з боку сусідньої держави — це ідеальні умови для розпродажу земель фактично за безцінь. Зняття мораторію також дасть поштовх поширенню «земельного рейдерства» та прискорить відтік населення із сіл, оскільки наявність у власності земельних ділянок та отримання орендної плати за них, особливо в натуральній та відробітковій формах, є тими факторами, які тримають людей у сільській місцевості, дають їм змогу вести господарство.
Ми маємо не обезземелити українського селянина. Потрібно законодавчо закріпити пріоритетне право на придбання земельних ділянок сільгосппризначення особам, які пов’язані з аграрною діяльністю, мають відповідну освіту та досвід господарювання, проживають у тій місцевості, де бажають придбати земельну ділянку. Також потрібно передати землі у розпорядження місцевим радам, вирішити питання відумерлої спадщини, знищити тіньовий ринок використання землі та дати однаковий доступ до землі і великім і дрібним сільгосптоваровиробникам. Особливо дрібним! І з даної місцевості. А адаптація досвіду європейських країн до умов України дозволить господарствам населення збільшити виробництво конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції, перейти від ручної праці до використання механізованих засобів виробництва тощо.
Минулого тижня Верховна Рада ухвалила закон щодо продовження мораторію на продаж сільськогосподарської землі. За нього проголосували 309 народних депутатів. Але — на мою думку — це псевдопродовження. Оскільки маю дуже великий сумнів, що встигнемо за цей час вирішити всі вищезазначені питання.
Вадим Івченко, народний депутата від фракції «Батьківщина», «Agravery», 19 листопада 2015 р.
