Ціна оренди української землі низька тільки тому, що за неї не конкурують мільйони фінансово спроможних сільських господарств.
Осінь у сільському господарстві – це час, коли підводяться підсумки. Закінчується збір врожаю і селянам, які здають свої паї в оренду, виплачується орендна плата за користування.
До мене як до депутата та заступника голови Аграрного Комітету звертається чимало селян — власників паїв, тих, які надають в оренду землю чи то великим аграрним підприємствам, або агрофірмам і фермерам. Зазвичай, людей хвилює і обурює низький розмір плати за оренду, а іноді і взагалі відсутність будь-якої оплати. Багато запитань з терміну договору на оренду землі, а також можливості дострокового розірвання договору.
Середній розмір орендної плати в більшості областей сьогодні ледве перевищує тисячу гривень. Отже сім’я, скажімо з 4 людей, може розраховувати на виплату до 4 тисяч гривень на рік. Мізерні кошти. За них навіть не можливо сплатити комунальні платежі за декілька місяців. Села, де люди виживають лише за рахунок зданих паїв за такими цінами, приречені на вимирання. А про те, що орендна плата достатня для того, щоб накопичити кошти для оренди іншого паю, для розширення присадибного господарства – годі й думати.
І саме в цьому парадокс. Одна проблема породжує другу, друга поглиблює першу.
Ціни оренди української землі, перша проблема, низькі тільки тому, що за неї не конкурують мільйони фінансово спроможних сільських господарств, як це відбувається в розвинених країнах, а лише купка великих підприємців, все менш і менш сільського походження, які мають доступ до дешевих кредитів
Уряди, змінюючи один одного, так і не змогли досягти консенсусу щодо подальшого напрямку руху аграрного сектору
Великої кількості спроможних конкурувати за оренду землі у нас серед селянських господарств, проблема друга, немає, бо всі вони мають низькі доходи і кошти від здачі в оренду своїх паїв сміхотворно малі, щоб підвищити продуктивність присадибного господарства, вийти на якусь механізацію праці чи просто розширити його.
Ситуація в сільському господарстві неоднозначна не тільки через незавершену земельну реформу, однак наявним характером цих самих орендних відносин стає ще більш складною.
Так, з одного боку, орендні відносини, що встановилися, дали змогу тим, хто орендує, вивести країну у світові лідери з виробництва й експорту зерна та соняшникової олії, а з другого, вони не стали для самих селян основою для покращення свого життя. Вади і недосконалість цих відносин призвели до дисбалансу — однобічного розвитку сільгоспвиробництва, занепаду тваринництва, переробки, що істотно зменшило кількість робочих місць і сприяє наростаючим процесам запустіння сільських територій.
Більшість селянських сімей змушені, як за радянських часів, виживати за рахунок присадибних ділянок, виснажливої ручної праці в домашніх господарствах. А надлишок продукції частіше всього здаючи перекупникам. Від держави не отримують ні копійки на підтримку своїх господарств, адже вважаються не виробниками, а населенням. На пенсію більшість взагалі не розраховує.
Уряди, змінюючи один одного, так і не змогли досягти консенсусу щодо подальшого напрямку руху аграрного сектору. Все частіше чуємо твердження, що врятує сільське господарство та і самих селян тільки старт купівлі продажу земель сільськогосподарського призначення. І обіцянки, що все відбуватиметься в правовому полі.
А що дасть селянину можливість купити-продати землю? Він стане заможним? На деякий час — можливо. Продавши свої паї зможе отримати пару тисяч доларів. Гроші на купівлю навіть одного паю, імовірно, зможе знайти не більше 1% жителів села. І продавши свою землю він не матиме стимулу залишатись в селі. Роботи там обмаль. Аграрні корпорації, які і куплятимуть землю, робочих місць надають обмаль. Отже залишиться виїжджати до міст та шукати роботи за наймом ще далі.
Тому розривати цей зв’язок двох проблем, низьких доходів від землі і оренди з неї та заможністю селян за неї конкурувати, потрібно іншим чином.
Зупинити катастрофічне зубожіння селян — третини населення України — можна лише за рахунок повернення значної їх частини до господарчої активності та до підвищення ефективності їх господарств за пріоритетної підтримки держави.
Щоб мати пільги і підтримку, треба бути в законодавчому полі, виконувати певні зустрічні вимоги, особливо щодо безпечності і участі в соціально-пенсійних програмах. Зараз всі політики напередодні виборів кинуться говорити про однакові правили гри для всіх господарств, і для малих зокрема. Однак ще раз вже скоро як четвертий рік поспіль наголошу: щоб ті, хто зараз не грають, почали грати, їм спочатку треба допомогти вийти на поле, вдягнути у форму і вивчити ці правила. І поки масово мільйон сільських сімейних господарств не заграє на організованому ринку, не почне потужно розвиватися – «гри не буде», ні конкуренція, ні ціна, ні рівень сільського життя ніколи не піднімуться.
Вадим Івченко, народний депутат від «Батьківщини», «Новое время», 22 листопада 2017р.
