Надмірна централізація, зарегульованість бізнес-середовища та недостатня підтримка малих господарств – наслідок відсутності цілісної аграрної політики.
Це призвело до соціальних та економічних асиметрій у розвитку українського села.
Сектор стає одноукладним та орієнтованим на виробництво кількох високорентабельних та нетрудомістких рослинницьких культур.
Корпоративні права багатогалузевих господарств перекуповують агрохолдинги з сотнями тисяч гектарів земель.
У 2014 році земельний банк ста найбільших з них перевищив 6 млн га або більше третини площі усіх розпайованих сільгоспземель країни.
Щорічно скорочується кількість працевлаштованих селян. У 2014 році лише кожен десятий сільський житель зберіг роботу на сільгосппідприємстві.
Зниження обсягів зарплати у секторі, відсутність альтернативи зайнятості, диспаритет між цінами на промислові та продовольчі товари знизили купівельну спроможність третини жителів країни, що живуть у сільській місцевості.
Зменшився попит селян на продукцію інших галузей, зросло навантаження на соціальні статті бюджету. Для порівняння: купівельна спроможність українських селян у 2013 році була у 2,9 разу нижча, ніж у селян Польщі, хоча у 1991 році ці показники для обох країн були майже однаковими.
Самозайнятість у власних домогосподарствах стала єдиним джерелом доходів для 2,6 млн селян працездатного віку. Кількість працевлаштованих на сільгосппідприємствах у 2014 році скоротилася до менш ніж 0,6 млн осіб.
Ці господарства виробляють до половини валової продукції галузі, понад 90% картоплі, овочів, фруктів, ягід, меду, дві третини м’яса та молока. В останні роки 80% обсягу ринкової пропозиції такого виробництва концентрується у 20% господарств або в 1,1 млн з 4,9 млн сільських господарств.
У 2014 році 331 тис господарств утримували по дві та більше корів, 270 тис – по три та більше свиней. Мотивація малих господарств – одержання якомога більшого доходу на власну трудову участь на відміну від сільгосппідприємств, де головною мотивацією є дохід на авансований грошовий капітал.
Відповідно, відбулася поляризація: самозайняті найменші форми господарювання домінують у виробництві трудомістких та низькорентабельних галузей, а великі індустріальні агроформування – у високоприбуткових та нетрудомістких.
Держава поки що надзвичайно мало зробила для визнання ринкової рівноправності самозайнятих господарств – найчисельнішого загону трударів, найбільш важливої частини агровиробників для стимулювання внутрішнього обміну в економіці та для соціальної самоспроможності сільського населення.
Їх продукція за інерцією прирівнюється до надлишків з підсобних господарств населення. Вони знаходяться поза національними системами податків, прямої виробничої і соціальної підтримки, безпечності продукції.
За умов швидкої інтеграції українського ринку в світовий, рівного доступу до продукції вітчизняного та імпортного походження виникає загроза швидкої переорієнтації вітчизняного споживача на сучасніший та безпечніший імпортований продукт з Європи та інших розвинених країн.
Так було в деяких країнах, які тільки вступили в ЄС, зокрема в Болгарії. З іншого боку, нема жодних аргументів на користь швидкого і м’якого переходу більш ніж мільйона великих українських домогосподарств з «сірої» економіки у «білу», як цього вимагає європейська сторона від учасників об’єднаного ринку.
Навіть досвід Польщі, де сімейно-фермерський уклад має конституційний пріоритет та головну підтримку, вказує на необхідність багаторічного періоду на адаптацію та інтеграцію малого фермерства у європейський ринок.
Не одержавши своєї ідентифікації у законодавстві, сімейне фермерство в Україні не сформувало інституційних механізмів ринкового функціонування. Система доступу до знань не відповідає вимогам часу, відсутні організації виробників.
Уряд нічого не пропонує, тож асиметрії посилюються, економіка валиться, зубожіння сильнішає, протестні настрої ростуть.
У Єдиній комплексній стратегії розвитку агросектора, яку у 2015 році розробило Мінагрополітики, принципи диференційованого застосування податкової, прямої бюджетної та регуляторної політики до кожного типу господарств на селі відсутні.
Розмови про особливу увагу до малих та середніх форм господарювання – пуста риторика. Без диференціації її втілення тільки пришвидшить занепад. Невідкладним завданням уряду є перехід до реальної політики стимулювання багатоукладного та сталого розвитку українського села.
Необхідно швидко інтегрувати малих виробників в організований ринок, створити для них режими пільгового і навіть “нульового” оподаткування, пріоритетної підтримки, вищого за ступенем довіри контролю – нагляду. Потрібна кропітка робота з ними щодо кооперування та організації в спілки.
Слід чітко відмежувати середній бізнес, який не виходить за межі сільських громад та націлений на одержання більшої доданої вартості не з авансованої гривні, а з гектара. Цей тип господарювання є головним в питанні самоспроможності сільських громад і також потребує особливих податкових підходів.
Це вимагає податкового примирення з великим агробізнесом. Він повинен розуміти, що держава диференціює податкове навантаження не проти них, а для збереження малого і середнього бізнесу на селі. Натомість вони позбавляться ноші соціальних угод та одержать великий загал надійних малих партнерів.
Невідкладний перехід до такої політики – головне завдання уряду.
Вадим Івченко, народний депутат від «Батьківщини», «Економічна правда», 6 лютого 2016р.
