Зараз ЄС щодо України займає ту ж позицію, яку прагне зафіксувати Велика Британія щодо нього.
Минуло півроку від призначення нового уряду Терези Мей у Великій Британії після гучної відставки Девіда Кемерона. «Brexit – це Brexit». Ця фраза прем’єр-міністра країни вже стала широко розтиражованою не лише у британських медіа, а й серед європейських чиновників. Не секрет, що Brexit став несподіванкою для усіх, і у політикумі Британії лише зараз починає формуватися розуміння, як далі рухатись.
За останній місяць британський парламент та уряд зробили низку кроків, які потроху наближують розрив політичних зв’язків із євроспільнотою. Так, парламент Великої Британії проголосував за запуск процедури Brexit урядом. І вже орієнтовно у травні Тереза Мей розпочне процес виходу країни з ЄС. І незважаючи на постійний тиск з боку Брюсселю, британський уряд виказує свою стійкість і холодну витримку перед бажанням європейських структур якнайшвидше оформити офіційне розлучення з Британією.
Британці не усунулись від процесу виходу із ЄС, залишивши його організацію на євробюрократію.
Навпаки – у британському парламенті зараз проходять дискусії щодо того, який саме варіант відносин країни із ЄС обрати.
Як приклад моделі «нових» відносин із ЄС розглядають європейські країни, що не є членами ЄС – Норвегію, Швейцарію та, що цікаво, Україну. У Комітеті із виходу з Європейського Союзу у Парламенті Сполученого Королівства проходять дискусії щодо того, чи можливо використати досвід цих країн у випадку Британії. І, наскільки мені відомо від британських колег, рішення може бути якраз на користь однієї із таких моделей відносин із Євросоюзом.
Така структура відносин може виявитися життєздатною, адже, для прикладу, і Норвегія, і Швейцарія є членами Європейської асоціації вільної торгівлі, тобто мають тісний економічний простір із країнами ЄС. Проте вони не мають таких політичних зобов’язань, які постають перед країнами – членами ЄС.
Якщо заглибитись у те, як саме виглядає співпраця Євросоюзу та Норвегії і Швейцарії, то можна це пояснити наступним чином: обидві країни мають низку угод із ЄС, що визначають вільний рух товарів, послуг, капіталу та робочої сили. Основною серед них є Європейська угода про зону вільної торгівлі, однак вона собою регламентує не політичну інтеграцію, а саме економічну. Іншими словами, норвежців та швейцарців влаштовує можливість безбар’єрних економічних відносин із ЄС. Єдине, що їх турбує і на що вони не погоджуються – це на здійснення політичного контролю з центру, на який складно впливати.
З великою обмовкою ці країни ми могли б вважати членами ЄС, але у дуже обмеженому вигляді. Вони не прийняли дві із трьох підвалин, на яких власне і ґрунтується Європейський союз. Вони погодилися на тісну економічну співпрацю, але повністю відкинули ідею політичної інтеграції, яка, як відомо, передбачає формування спільних європейських політик у галузі с/г, рибальства, зовнішньої політики, безпеки, торгівлі.
ЄС ґрунтується на чотирьох «китах» свободи руху – капіталу, товарів, послуг та робочої сили.
Із усього цього переліку «європейських» свобод мешканців «туманного Альбіону» не влаштовує останнє: вони зовсім не проти перших трьох складових, але хочуть обмежити вільний рух працівників до їх країни.
Фактично, саме це стало підґрунтям проведення референдуму – бажання британців захистити економіку та кордони. Що ж до України, то за Угодою про асоціацію ми отримуємо більш вільний рух лише двох складових, а саме товарів і послуг. Ми досі не маємо вільного безвізового пересування наших громадян до ЄС, хоча із нашого боку будь-які обмеження на приїзд громадян країн-членів ЄС були зняті в односторонньому порядку ще у далекому 2005 році. Виходить так, що зараз ЄС відносно України займає ту ж позицію, котру прагне зафіксувати Велика Британія щодо ЄС – позицію протекціонізму власного економічного простору і кордонів.
Судячи із політичного дискурсу британських урядовців, для Великої Британії у відносинах із ЄС важливо зберегти саме таку зону вільної торгівлі та безвізовий режим. Якщо щодо останнього особливого опору з боку ЄС не відчутно, то про збереження спільного економічного простору, який буде вигідний Британії, поки мова не йде. «Brexit – це Brexit» повторюють єврочиновники, але вже із іншою конотацією, не зовсім сприятливою для Лондона.
Якщо подивитися на це з іншого боку, зараз Британія хоче вибудувати із ЄС такі відносини, що й Україна.
Різним є лише напрямок руху щодо ЄС: в України він інтеграційний, у Великої Британії – навпаки, дезінтеграційний.
Звісно, у цієї країни як другої за обсягами економіки Європейського Союзу зовсім інакші стартові позиції щодо ЄС порівняно із Україною. Але статус кво таких відносин із ЄС може з часом вирівнятися.
Україна йде шляхом інтеграції до ЄС, і це незворотній напрямок нашого руху. Та очевидно, що світова політична структура у 2016 р. зазнала значних і, схоже, невідворотних змін. Тому нам як країні, що наразі переживає етап динамічних змін і складних перетворень, вкрай потрібно вхоплювати ці зміни у світі і його тенденції. Тоді ми зможемо не лише реагувати на виклики, що виходять із трансформації глобального порядку, а й бути активним гравцем світової політики, що задає порядок денний і може відстоювати свої інтереси. І тут досвід Британії як потужного світового гравця, що вибудовує «нові» відносини із ЄС, може бути позитивним для України.
Олексій Рябчин, народний депутат від фракції «Батьківщина», «Новое время», 9 лютого 2017р.
