Ірина Веригіна: Потрібен перепис населення, аби з’ясувати кількість загиблих на війні

Втім, ми говоримо з людиною, котра стала свідком найгарячіших подій на Донбасі, з Іриною Верігіною. З травня по вересень 14-го вона очолювала Луганську обласну військово-цивільну адміністрацію. Саме за ті кілька місяців російсько-української війни від сепаратистів було звільнено більшу частину Луганської області. Українська армія вже була на околицях Луганська. «А потім всі зупинилися», – каже Ірина. Чому? Ось на це питання ми й намагаємося знайти відповіді. І вони, ці відповіді, як завжди, невтішні.

Ірино, хочу почати з вашого ставлення до економічної блокади окупованих територій. Вірніше, до позиції нашої влади, яка раптово і кардинально змінила свою думку щодо доцільності блокади.

В 2015 році Порошенко відкрито підтримав блокаду окупованої території.

Пам’ятаємо ми й виступ тодішнього голови фракції БПП Юрія Луценка, який також заявив про необхідність повної блокади.

Пройшло… Хоча тоді вони чітко заявили, що ми не можемо торгувати з окупантом, що це неправильно, що потрібно блокувати, що потрібен закон про окуповану територію.

Про цей закон говорять уже три роки. І не приймають. Хоча фракція БПП заявляла про необхідність його прийняття. А вчора вони заявили,  що потрібен закон про реінтеграцію… Але ж зрозуміло, що ця територія окупована російськими найманцями, країною-агресором, там ходить російська валюта, багато російської військової техніки і взагалі – вся ця територія контролюється РФ. То як ми можемо прийняти закон про реінтеграцію Донбасу?

 Як, із чим ми його будемо реінтегрувати? З російськими найманцями, з танками?

 Тепер президент говорить, що ми будемо блокувати ту територію, поки терористи не повернуть власність наших українських підприємців, так? А чия ж там власність? Там власність Ахметова.

А чому ж не казати, що ми цю блокаду припинимо тоді, коли повернемо контроль над українським кордоном? Бо найголовніше, насправді, – це не повернення Ахметову його підприємств, це повернення українського кордону.

 А вже потім можна буде говорити про якусь реінтеграцію Донбасу. Поки ми не будемо контролювати наш український кордон, ні про яку реінтеграцію, ні про які вибори на Донбасі не може бути й мови. Тому що там настільки потужна російська пропаганда, що навіть після повного звільнення території, ще років з п’ять, там не можна проводити вибори.

Потрібно, щоб пройшла десепаратизація тамтешнього суспільства. Я спілкуюсь по телефону з людьми на тій території, там небагато залишилось патріотично налаштованих. Але залишилось.

І вони кажуть: поки не пройде хоча б декілька років після звільнення, вибори не можна проводити. В школах – російська мова, історія Росії, історія «ЛНР». Я говорила із дівчинкою, їй 14 років, вона розповіла, що день у школі починається з гімну «ЛНР» і закінчується гімном «ЛНР»…

Ви знаєте, я їздила в Бахмут і розмовляла з місцевими жителями – патріотами, які підтримують блокаду. Мушу сказати, що суспільні настрої на нашій території  мало чим відрізняються від настроїв людей, які живуть на території «ЛНР/ДНР». Один чоловік мені сказав, що людей, які за Україну, набереться чоловік двісті, це на 100-тисячний Бахмут. Тобто ситуація, мені здається, набагато загрозливіша, ніж про це говорять в офіційному Києві. Дуже загрозлива. У мене таке склалося враження….

І у мене таке враження склалося, тому що я постійно їжджу на Луганщину. Я в «ЛНР» в «розстрільних» списках, туди я не можу їхати, але багато спілкуюся з людьми на нашій території. І знаєте, ми програємо інформаційну політику.

Дуже гарно говорять, з усіх екранів, що ми повинні боротися за душі і серця людей на окупованій території. Але ніхто не бореться за душі і серця людей на нашій, підконтрольній Україні, території.

 І це неправда, коли кажуть, що не можна боротися за Донбас. За чотири місяці, що я очолювала адміністрацію (17 березня2014 року Ірина Веригіна призначена на посаду першого заступника голови Луганської облдержадміністрації, з 10 травня2014 року виконувала обов’язки голови, 16 вересня президент Порошенко звільнив Ірину Веригіну з посади – ред.), ми звільнити Щастя, ми звільнили Рубіжне, ми звільнили Сєверодонецьк, ми звільнили Лисичанськ. Тобто, за цей час ми звільнили дуже велику територію нашої Луганщини. Ми зайшли в Луганськ. На околицях Луганська висіли прапори України. У нас було чотири дні, щоб повністю зайти в місто.

І коли говорять, що цього неможливо було зробити, бо зайшла російська армія, – це неправда. Тому що російська армія почала заходити ще в червні 2014 року. Вже тоді в Краснодон (нині Сорокине – ред.), через понтонні мости перекидали танки з Росії.

А наші генерали, котрі сиділи тоді в Генеральному штабі і в Міністерстві оборони, – вони на передовій не були, вони взагалі не усвідомлювали, що відбувається…

 Так ось, після звільнення наших територій, ми щодня туди завозили тисячі державних прапорів. І нам їх не вистачало. Сепаратисти поховали голову, патріотично налаштовані люди розправили плечі, почали одягати вишиванки. Залунав гімн України. І свідомість людей почала потрошечки, але змінюватися.

 Але у чому була проблема? В тому, що кадрова політика була відсутня повністю.

Неможливо було призначити патріотичних людей на голів райдержадміністрацій. Приміром, Біловодський район, – він знаходиться на лінії зіткнення, поряд із Станично-Луганським районом. Цей район майже чотири місяці був без голови райдержадміністрації. Я постійно подавала подання на президента, щоб поставити людину хоча б тимчасово. Але мені з Адміністрації президента відповідали: ви людина не нашої команди, ми не можемо призначати…

Що значить – «не нашої команди»?

Ну, не команди БПП, розумієте? Вже тоді це все…

Відігравало роль?

 Так, відігравало роль, і дуже серйозну роль.

Тому я вважаю, що виходів з цієї ситуації може бути два: або Майдан, не дай Бог…

Чому не дай Бог?

Бо це буде страшне кровопролиття… Або – дострокові вибори. І не потрібно боятися. В Італії декілька десятиліть вибори проходили щорічно. Поки італійці не навчились вибирати…

А у нас… Ми під час війни проводили президентські вибори. Ніхто навіть не усвідомлює, наскільки важко їх було провести. Лінії розмежування не було, диверсійні групи працювали на повну. Наприклад, в Новоайдарському районі ми проводимо вибори, вривається російська диверсійна група, кладе всіх членів комісії на підлогу… Приїжджають хлопці з батальйону «Айдар», захоплюють цю диверсійну групу, передають СБУ. А потім куди вона ділась, ця група, ніхто не може зрозуміти.

Виборчі бюлетені завозили з Харківської області, ми були озброєні, «Грифон» (спеціальний підрозділ судової міліції МВС України, після створення Національної поліції спецпідрозділ ліквідовано, а бійці переведені на службу в спецпідрозділ КОРД, – ред.) супроводжував машину (з бюлетенями, – ред.). Але я усвідомлювала, що ми повинні провести вибори на території Луганщини, щоб ніхто не сказав, що в Україні нелегітимний президент.

Але ми сподівалися, що після виборів на території Донецької і Луганської областей буде введений військовий стан. Це було принципово важливо. І у президента на столі вже лежав указ про введення військового стану.

Чому цього не сталося, на вашу думку?

Я вважаю, президент до кінця не усвідомлював, що в країні дійсно війна. І замість того, щоб зайнятися зовнішньою політикою держави, він зайнявся своїм бізнесом.

Але ж президент їздив на передову

Ніхто нікуди не їздив! На передову всі почали їздити, вже коли з’явилася лінія розмежування, коли вже був Москаль (Геннадій Москаль, керівник Луганської обласної військово-цивільної адміністрації з березня по липень 2015-го, – ред. ), коли Сєверодонецьк, Рубіжне, Лисичанськ стали нашими. А до того ніхто нікуди не їздив. Мені жодного разу ніхто не зателефонував: ані Яценюк, ані президент.

Як це так?

Ми викручувались самі, ми виживали… Ми виживали за рахунок волонтерів. Я в соціальних мережах звернулася до волонтерів, написала, що наші хлопці потребують і води, і їжі, і бронежилетів, і приборів нічного бачення…

Вже потім, – коли стало більш-менш спокійно, – тоді вже почали їздити… До речі, нас ніхто навіть не привітав, коли ми звільнили Щастя, Рубіжне, Лисичанськ, Сєверодонецьк. Ну звільнили, ну молодці… А от привітати офіційно, сказати: так, це дійсно велика подія, звільнена така велика територія, – ніхто цього не зробив…

Свідомо чи не усвідомлено?

Я вважаю, що в президента України, чи прем’єр-міністра України, – це не може бути не усвідомлено.

Це дивно, бо ж Яценюк всі свої економічні провали пояснював війною, це ж була його коронна фраза: «У нас війна!»

…Почали будувати незрозумілу стіну. І, до речі, де та стіна? Скільки грошей було виділено? Хто буде відповідати?

Я тоді відразу казала, що це просто безглуздя, тому що бачила, як через ту стіну «перелітають» танки… 

 Зараз, коли я аналізую той період, розумію, що можна було б щось і інакше зробити. Але для того, щоб щось робити, потрібна була підмога на державному рівні, якась команда. Деякі мені докоряють, мовляв, чому я не оновила своє оточення. А як? Коли ти подаєш подання на заміну, а тобі відмовляють.

А ти ж не можеш просто так звільнити людину. Я її звільню, тому що він сепаратист? Якщо він сепаратист, –  цим повинна займатися СБУ; якщо він порушив закон, – це компетенція правоохоронних органів. А тому, що він мені не подобається, бо я знаю, що він сепаратист, що він проти України, – таких підстав для звільнення у мене не було… І тому було важко працювати. А ще ж була постанова Кабміну Яценюка: якщо існує небезпека життю, то людина може не приходити на роботу. І дуже багато людей скористалися цією постановою і повиїжджали з території Луганської області на відпочинок, у теплі краї… Почали повертатися і почали боятися вже після того, як ми звільнили частину Луганщини.

А виїжджаючи, сподівалися, що, поки вони будуть відсутні, сепаратисти захоплять всю область?

Справа в тому, що коли мене призначили першим заступником в Луганську адміністрацію, я була там одна. Всі «регіонали» – і я… І мені було, чесно кажучи, дуже важко.

Тому що ти йдеш по коридору, а тебе мовчки ненавидять за твою українську позицію.

 Я їздила в школи, в лікарні, виходжу після зустрічі, а люди за спиною кажуть: так вона ж нормальна. Хоча у нас і патріотично налаштованих людей було дуже багато.

Якби відразу Луганську адміністрацію звільнили і поставили людей патріотичних – війни б не було.

 У нас в Луганську Майдан три місяці стояв, стояла молодь, яку можна було поставити згодом на керівні посади. І пропозиції ми подавали, і говорили про те, що потрібно щось змінювати. Але, знаєте, я, як з’ясувалося, була розмінною монетою. Ось тому я вважаю, що у владу потрібно йти зі своєю командою, яка дійсно хоче реформ, яка дійсно хоче боротися за Україну, і яка хоче щось змінити в цій державі.

Тобто кадрове переформатування вищої і середньої чиновницьких ланок в області – це було завданням центральних органів держави?

Так.

І вони цього не зробили?

Не зробили.

Чому?

Вони були зайняті кожен своєю справою. А ще призначаються люди, вірні президенту. Хоча в нас дуже багато людей, яких можна призначати на посади, і які будуть дійсно працювати на Україну.

Але ж на кону стояло і стоїть  майбутнє держави, без перебільшення.

Ви знаєте, якби ще в 2014 році перекинули в Луганщину міліцію з Західної та Центральної України, то, можливо, і цієї б війни не було.

Або, принаймні, провели спецоперацію по зачистці приміщення СБУ. Я тоді пропонувала перекрити квартал, де знаходились терористи, і провести спецоперацію. Але ніхто не брав на себе відповідальність.

А кому ви це пропонували?

Ну, тоді губернатором області був Болоцьких (Михайло Болоцьких, голова Луганської ОДА з березня по травень 2014 р. – ред.). Хоча, насправді, необхідно було провести засідання РНБО щодо подій у Луганську. А операція по зачистці Луганської СБУ, по звільненню міста – це б якраз і була антитерористична операція, у нас же на той час вже діяв Штаб Антитерористичної операції, АТО.

Тим більше, що на самому початку росіян не було. Були окремі ФСБешники, які керували процесом, платили люмпенізованому населенню, яке захоплювало адміністративні будівлі. Думаю, проблема вся в тому, що ніхто серйозно не сприймав інформацію про те, що Росія може захопити частину Донбасу. Хоча після захоплення Криму, я вважаю, на таку інформацію варто було би звернути увагу. І всі сили кинути на Донбас.

Повертаючись до проблеми кадрів – я думаю, вона на сході лишається актуальною й сьогодні. Мій співрозмовник з Бахмута розповідав, що жовто-блакитний прапор, який майорить на його домі, зривають учителі шкіл місцевих. Мені здається, це катастрофічна ситуація.

Так, катастрофічна. От, наприклад, глава Луганської військово-цивільної адміністрації з одинадцяти місяців, що він перебуває на посаді, майже сім – на лікарняному (Юрій Гарбуз, з квітня 2016 – керівник обласної ВЦА, до призначення – народний депутат від БПП, – ред.). Його немає. Я проїхала по Луганщині, чесно кажучи, мені плакати хочеться.

Чому?

Тому що знову сепаратистські настрої серед людей, знову підтягуються ті, хто стояв за референдумами, хто колись очолював адміністрації при Януковичу. Всі вони зараз стали головами районних рад і, фактично, керують територіями.

Ну, інколи покладуть квіти до пам’ятника Шевченкові. Але, якщо брати більш детальніше, такі райони як Станично-Луганський Міловський, Троїцький, – то там дуже важка ситуація. І, до речі, двох керівників райдержадміністрацій, які стояли в 2014 році поряд зі мною, які воювали з ворогом, які будували блокпости не в своєму районі, а на передовій, – їх взяли і звільнили.

Зараз хоч трішечки почали «пробиватись» українські канали, але ж не скрізь. В Станично-Луганському районі все ще немає українських каналів, навіть газети української не доходить жодної. Я не кажу, аби вона була українською мовою, нехай вона буде російською, але по-суті своїй була би проукраїнською. І, до речі, в тій частині неокупованої Луганщини дуже багато україномовного населення. Розмовляють українською, а в голові незрозуміло що… Знаєте, вже коли мене звільнили (з посади – ред.), я поїхала в Хмельницький і привезла делегацію з Хмельницької області, і ми зробили побратими два міста – місто Хмельницький і місто Старобільськ. І зараз громади цих міст по-справжньому товаришують, в бюджеті Хмельницького навіть закладено кошти на оздоровлення дітей зі Старобільська, і діти вже третій рік будуть відпочивати в Хмельницькій області. Я вважаю, що прекрасно, тому що нам потрібно боротися за дітей. А про дітей забувають. Тому що невигідно. Ну коли вони будуть голосувати, через 10-15 років? А голоси потрібно вже сьогодні. Краще дати бабусі двісті гривень, щоб вона проголосувала.

Та якби двадцять п’ять років поспіль на Луганщині приділяли більше уваги патріотичному вихованню дітей, то, я думаю, ситуація сьогодні була б зовсім іншою.

От, знаєте, такі розхожі думки, всі, хто «звідти» – сепаратисти. А є дуже багато свідомих людей, які виїхали, і тепер влаштовуються тут, на «великій» Україні, хто як може… Хоча в рамках закону про окуповані території, я вважаю, повинна бути виписана програма реінтеграції таких людей. Бо, по великому рахунку, вони державі сьогодні непотрібні.

От ще один приклад. У 2014 році ми з території Луганської і Донецької областей вивезли інвалідів-переселенців в Куяльник, під Одесу. Я підтримувала з ними зв’язок. А в минулому році вони мені телефонують, кажуть: нас виганяють з санаторію, тому що у нас немає коштів платити за проживання. Так що ви думаєте? Волонтери «ДНР» приїхали в Куяльник і забрали близько двадцяти інвалідів назад. І, звісно, організували чудову картинку для російського телебачення.

А іншим, тим, кого не вивезли, наші запропонували виїхати в село. В таку глухомань, де немає навіть шкіл, а там же діти в інвалідних візочках.

У нас що, держава неспроможна забезпечити переселенців-інвалідів?

Так само і вчителі. Невже не можна розробити і втілити державну програму по залученню вчителів із Центральної і Західної України – на Схід?

 Зараз починає працювати така програма. Я знаю, що зі Сватова багато вчителів поїхало в Тернопіль, а із Тернополя приїхали в Сватово. І в Сєверодонецьк приїжджали вчителі з Західної України. Цей процес розпочато, але за три роки можна було зробити набагато більше.

Якби ті гроші, які дають на Донбас, доходили адресатам, багато б чого вдалося змінити.

Чому так відбувається? 

А у нас у державі ніхто ні за що не відповідає. У нас до сих пір немає точних даних, скільки людей загинуло на цій війні. Так, є певні дані в Міністерства оборони, але ми не знаємо навіть приблизно, скільки добровольців загинуло. Їх же ніхто не рахував, просто ніхто не рахував.

А інша загроза – дуже багато молоді виїжджає за кордон, просто масово виїжджають. Оце страшне. І якщо зараз перепис населення провести, то, чесно кажучи, страшно дізнатися, скільки загинуло, а скільки виїхало. Це будуть шокуючі цифри.

А з іншого боку – я подивилась, як озброєна наша Нацгвардія, наша поліція на блокпостах. І як озброєні хлопці, які находяться на першій лінії, які щоденно під обстрілами. Яка у них зброя… Так, хороша зброя – це друга, третя лінія. А перша? А харчування? А одяг? А в яких умовах вони живуть?

Це просто жах. І вони боронять нашу Україну. Я їздила в Дніпро, в госпіталь, скільки там лежить наших хлопців без ніг, без рук. При цьому вони посміхаються, дають інтерв’ю журналістам, а я згадую «вмираючого» Насірова…

Інформація про те, в яких умовах воюють українські вояки в нашому інформаційному просторі відсутня. У мене багато знайомих воює, я в курсі, що там відбувається. Але суспільство в цілому абсолютно дезорієнтоване. Тому що державної ідеології, державної інформаційної політики, на мій погляд, не існує.

Так і є. У нас є Міністерство інформаційної політики, але воно – кишенькове міністерство президента.

Яке ваше бачення – як довго буде тривати така ситуація?

 Це стане замороженим конфліктом на довгі роки. Тому що війну ми не назвали війною.

Ми звертаємося в Гаагу, і просимо, щоб Росію покарали за фінансування тероризму. При цьому не вимагаємо визнати Росію країною-агресором.

Єдиний правозахисний рух в Україні, який бореться з російською агресією на юридичному фронті – це рух «Сила права» (Ірина Веригіна – співзасновниця руху,-  ред.)

Ми виграли дуже багато судів по визнанню юридичного факту Росії як країни-агресора. Два роки тому ми почали збирати доказову базу. Ми працюємо з переселенцями, з пораненими воїнами, з пораненими мирними громадянами, з сім’ями загиблих, з тими людьми, хто був у полоні, з пораненими добровольцями, і сім’ями загиблих добровольців. Ми доводимо той факт, що вони постраждали в результаті агресії РФ і окупації нашої території включно з Кримом.

В яких саме судах?

В українських судах. У нас вже є позитивні рішення.

Рішення судів, в яких визнано Росію країною-агресором?

Так. Я сама пройшла весь цей шлях. Рік тому Голосіївський суд Києва визнав, що я постраждала в результаті агресії РФ і окупації Луганської області. Далі я подала на відшкодування матеріальних та моральних збитків на Росію-агресора. Ми наклали арешт на три мільярди доларів кредиту Януковича, і за рахунок цих грошей ми будемо відшкодовувати збитки нашим громадянам.

Ми боремося і зараз почали плідно працювати з військовою прокуратурою, з Міністерством юстиції. А от з МЗС – не складається. Ми їм кажемо – ви можете брати рішення українських судів, в яких зафіксовані факти російської агресії – вони вам знадобляться, коли будете готувати позови до міжнародних судів. На жаль, Клімкіну зараз до цього, його це не цікавить. Але – чим більше таких рішень українських судів, тим більше тиску буде на Росію.

Хоча, відверто кажучи, є такі судді, котрі не хочуть визнавати Росію країною-агресором.

Чим вони це аргументують?

 Вони навіть не розглядають наші позови, відмовляються. Але коли суди відмовляють розглядати наші справи, ми подаємо в апеляцію. Всі апеляційні суди в Україні ми виграли, ми виграли дві касації, тобто касації у нас також є. У нас є позитивна практика в цих питаннях.

Повертаючись до вашої оцінки сьогоднішньої ситуації на Сході, котра, як ви кажете, буде заморожена на довгий період. Що конкретно ви маєте на увазі, говорячи «заморожена»?

Я не вірю, що з цим президентом щось може змінитись. Поки не з’явиться патріотичний президент, поки не буде патріотичних народних депутатів, які проходять у Верховну Раду не для того, щоб заробляти, а для того, щоб працювати на Україну… І тут у мене питання і до виборців: а хто ж обирає цих народних депутатів? Обирають люди. Обирають тим, що не приходять на вибори, обирають тим, що кажуть: «від нас нічого не залежить!»,беруть двісті гривень і чесно голосують за ці двісті гривень…

Вони автоматично продають державу Україна. За ось ці двісті гривень.

Є питання і до членів виборчих комісій, які «підмальовують» протоколи. Кожен, кожен із них продає Україну.

Чи можна нинішню ситуацію на Сході кардинально вирішити на користь України? Дійти, приміром, до українського кордону і закрити його?

В дані ситуації  – ні. В 2014 році я в це свято вірила. Бо це тоді було можливо.

Тоді справді можна було це зробити?

Тоді можна було це зробити. Це я бачила на власні очі. Ми звільняли наші території, розумієте? Ми вже контролювали майже всю захоплену територію, ми контролювали той же Лутугинський район (зараз зайнятий бойовиками, – ред.), ми контролювали Луганськ і можна було швиденько-швиденько піти вперед. Ми майже зайшли в Первомайськ. Потім ми зупинились. І все.

Чому зупинились?

 Тому що не було єдиної державної політики, не розуміли, що відбувається тут…

Ну невже не розуміли, що це агресія, що ворог наступає?

Ну так ми ж його і відкинули назад, цього ворога. І коли зараз кажуть, що в Станиці Луганській потрібно розвести сили, то я до цього дуже боляче відношусь. Тому що ми Станицю Луганську відвойовували по сантиметру. Станиця Луганська полита кров’ю наших хлопців. А вони хочуть розводити.

Я це не можу усвідомити. А головне, – я знову до цього повертаюсь – відсутня чітка кадрова політика і на Сході держави, і на території всієї України.

Тобто, на вашу думку, саме влада зацікавлена в «заморожуванні» сьогоднішнього стану речей?

Вони просто не знають, як вийти з нинішнього стану. Їх все задовольняє. Бізнес-то їхній працює. У них все добре…

А в людей?

Людина з великими статками ніколи не зрозуміє людину, в якої немає грошей. Повертаючись до переселенців, от учора в парламенті повинні були розглядати законопроекти, які б полегшили життя переселенців (наша розмова відбулася 16 березня, а 15 березня ВР мала розглянути питання захисту прав внутрішньо переміщених осіб. До розгляду планувалися законопроекти про статус і соціальний захист мирних громадян, які постраждали внаслідок проведення антитерористичної операції, про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо реалізації права внутрішньо переміщених осіб на безоплатне тимчасове проживання), а також проект змін до закону «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (щодо отримання комунальних послуг). Розгляд усіх законопроектів був відкладений).

Вони відкладають, відкладають, відкладають… А люди, тим часом, вже опустили руки і просто виживають.

Стосовно виборів. Скажіть щиро – хіба загрози реваншу й справді не існує на дострокових виборах? З тими сепаратистськими настроями на Сході, з тою катастрофічною економічною ситуацією. Бідні люди злі. І мені особисто здається, що склад наступної Ради може бути далеко більш критичнішим, ніж нинішньої.

Реванш Опозиційного блоку буде тільки тоді, коли ми дамо можливість голосувати окупованим територіям

Потрібно дати людям, як кажуть, випустити пар. Тут тільки два виходи може бути, я вже казала: або Майдан, або вибори… Ми бачимо, які рішення почали приймати облради Західної України, які настрої в людей.

Я думаю, що восени парламентські вибори все-таки будуть. Не буде вже в президента його кишенькової фракції, не буде його сателітів, Народного Фронту, які сидять і фінансуються з однієї кишені.

Порошенку потрібно рятувати себе і дати можливість собі ще трішечки поцарювати. Бо якщо не буде позачергових парламентських виборів, будуть президентські позачергові.

Галина Плачинда, видання «МИР», 22 березня 2017р.