В Угорщині днями з’явився чиновник, чия посада звучить як «Уповноважений міністра з питань розвитку Закарпаття і програми розвитку дошкільних навчальних закладів Карпатського басейну».
Власне, чому так відбувається, що сусідня країна вирішила «розвивати» одну з частин суверенної території України?
Тому що Україна кілька разів, у 2014 і у 2015, продемонструвала готовність поступатися принципами суверенітету, незалежної внутрішньої політики в обмін на послаблення зовнішнього тиску.
Розглянемо цю хронологію ганебних кроків.
У 2014 – Крим. В обмін на те, що Росія не застосує свої збройні сили, відпустить бранців, котрих її проксі захопили на території півострову, поверне частину військового майна і не буде конфісковувати власність найбільших українських підприємців у Криму, Україна фактично відмовилася як від військового спротиву, так і від дієвих дипломатичних та юридичних кроків, дала час на те, щоб безперешкодно збудувати інфраструктуру для підтримки півострова з російської території. Електрику Криму перекрили лише тоді, коли РФ підвела необхідні нитки живлення з Ростовської області, санкції до компаній, котрі будували Кримський міст, вводяться лише постфактум, зараз, коли міст вже функціонує. Досі Кабмін готує якісь позови по Криму, ніяк не підготує.
Але якщо з Кримом ми спостерігаємо приховану політику толерування російської агресії, то Донбас став місцем, де готовність міняти державній устрій під зовнішнім тиском була неодноразово зафіксована на папері. Це – Мінські угоди, особливо – Мінські угоди 2015-го року.
Там, в обмін на відмову РФ та її проксі атакувати українські війська, неформальні представники України погодилися змінити конституційний лад і територіальний устрій, відмовитися від будь-яких планів відновлювати український суверенітет над захопленими Росією територіями Донбасу. А також, як вишеньку на тортику для Путіна – роззброїти загони «Правого сектору» та «Української добровольчої армії».
Звісно, Мінські угоди мали неформальний характер. Але, на відміну від непублічних угод по Криму, Мінські домовленості: а) носили відкритий і письмовий характер, б) їх легітимність була визнана Петром Порошенком та союзниками України.
Отож, західні сусіди, котрі з тривогою спостерігали цей процес, зрозуміли для себе кілька речей.
По-перше, Україна є потенційно легкою здобиччю для будь-кого. Вона як держава йтиме на поступки під натиском ззовні.
По-друге, у повноцінний союз з Україною проти Росії вступати ризиковано, оскільки українська еліта все ще надто залежна від Росії – раз, і по суті, співпрацює з агресором у прихованому режимі – два.
Отож, зробили висновок наші сусіди, якщо не почати конкурувати з Росією за те, що лишається від України, то можна дочекатися, що Росія поставить собі під контроль усю Україну, і далі загрожуватиме уже Польщі, Угорщині, Румунії.
Тому з точки зору цих країн необхідно будувати буферні території, котрі максимально віддалять російську загрозу від їх кордонів – методом «перетравлення» української території. Це перетравлення відбувається зараз тими ж методами, що їх успішно застосувала РФ в Криму і на Донбасі. Паспорти, мова, освіта, ЗМІ, «активісти», а далі – політики, і пішло-поїхало, референдум, «самооборона», анексія.
На додачу ми як країна втратили можливість налагодити ідеологічний контакт з тими правоконсервативними силами, котрі зараз на підйомі у ЄС, чим ще раз підтвердили, що ми чужі для них. Чого лише варта недалекоглядно відверта ставка Порошенка і компанії на ультралібералку Клінтон під час виборів у США.
Отож, дивуватися нічого – ми в очах сусідів неповноцінні. Нас вважають чужими ідеологічно, ненадійними союзниками і з відсутністю волі до перемоги. От нам і призначають усіляких «менеджерів по розвитку».
Треба мінятися, відбудовувати самостійну, суверенну, сильну внутрішню і зовнішню політику – і нас стануть поважати.
Ігор Луценко, народний депутат від «Батьківщини», «Новое время», 6 серпня 2018р.
