Ключовим моментом медичної реформи, яку по-шахрайськи проштовхує влада, є створення так званої Нацслужби здоров’я, якій планується віддати у розпорядження усі 70 млрд.грн (!) на медичні субвенції.
Хочеться спитати, про яку децентралізацію в нашій країні взагалі може йти мова, при такій колосальній концентрації повноважень у сфері медицини? Це – гіперцентралізація, котра завжди приводить до гіперкорупції та гіпернеефективності.
Ця, з дозволу сказати, «реформа» полягає в тому, що ми всі субвенції забираємо з регіонів в територіальних громад та концентруємо у розпорядженні міністерства.
«Реформатори» вигадали красиву назву «Національна служба здоров’я», однак не дали нам відповідь на питання, звідки у Нацслужбі візьмуться люди, кращі за сьогоднішніх очільників МОЗу, які не могли навіть сироватку від ботулізму завчасно закупити і схаменулися, лише коли на їх совісті було вже 8 смертей?
Дешевий піар-хід з Національною службою здоров’я дуже нагадує історію зі створенням Національної поліції замість міліції. І який результат? На скільки зросла злочинність і на скільки впала так звана розкриваємість злочинів? Нова форма, нові автомобілі дали можливість збагатитися корупціонерам на закупівлях, і, за великим рахунком, це все.
Гіперцентралізація розподілу коштів позбавить відповідальні регіональні еліти, де вони ще залишилися, та відповідальних депутатів-мажоритарників можливостей та механізмів піклуватися про свої регіони і про своїх виборців.
А в нас саме регіональні еліти в силу об’єктивних обставин значно більш відповідальні, ніж центральна влада, тому що вони завжди знаходяться ближче до людей, до їхніх проблем та їхнього болю.
А «схемщики» з центральної влади хочуть залишити регіонам лише обов’язок невідомо з яких джерел утримувати будівлі медустанов, собі ж узяти можливість безконтрольно розпоряджатися десятками мільярдів гривень медичного бюджету країни.
Теорія і практика управління говорять, що такі величезні системи не можуть не те що ефективно, але й хоча б якось працювати. Отже запровадження такої гіперцентралізації породить не тільки гіперкорупцію, а що саме головне – хаос у медицині.
Бо лозунг Уляни Супрун «Гроші йдуть за пацієнтом» є лише красивою, але не об’єктивною метафорою. Бюджетні гроші самі нікуди не ходять – їх завжди відправляє відповідний чиновник. У випадку запропонованої моделі медичної реформи це будуть чиновники Національної служби здоров’я. І робити вони будуть це пост-фактум, по факту вже наданої лікарнею чи поліклінікою медичної послуги.
Але за який термін вони мають відшкодувати повну або часткову (по співоплаті, якщо її не виключать з законопроекту) вартість послуг, наданих медичним закладом за місяць? Не раніше ніж за два місяця, а може і через чотири місяця або півроку. Що змусить чиновника робити це вчасно та в повному обсязі?
Очільники МОЗ не раз говорили, що Національна служба буде перевіряти якість наданих послуг, ефективність лікування та відповідність його «міжнародним протоколам» (до речі, в правовому полі це визначення на сьогодні відсутнє). Тобто вони планують перевіряти заднім числом чи було надане лікування або консультація «якісними» і відповідно до цього оплачувати їх чи ні.
Наприклад, пацієнт не зважаючи на професійну та сумлінну роботу лікарів помер або не просто не одужав, тому що запустив хворобу або не знайшов гроші на ліки, чи просто в нього був слабий організм. Чим не привід принаймні відкласти перерахування грошей до спеціальної перевірки?
Або почнуть звіряти приписи українських лікарів з «міжнародними протоколами», які десь існують, бо МОЗ просто вивісив у себе на сайті посилання на пару десятків закордонних сайтів, де лікарі самі мають відшукати та перекласти (!) ті протоколи. І це з серйозним виглядом подається як «перехід на міжнародні стандарти лікування».
А яка може бути відповідність до цих протоколів, якщо в країні нема тих чи інших ліків, в лікарні нема відповідного обладнання чи діагностики, чи на це все в пацієнта просто немає грошей?
Можна не сумніватися, що у Національній службі здоров’я буде створено підрозділ медичних ревізорів, мета яких буде не покращення послуг, а обґрунтування невиплати бюджетних коштів медустановам за вже давно надані послуги або ж їх шантаж. Влада над здоров’ям громадян у такої структури буде такою, що їй позаздрять монархи.
Щоб оцінити перспективи чесності та прозорості роботи майбутньої Нацслужби, достатньо повернутися до питання міжнародних закупівель ліків.
Останні поставки ліків за бюджет 2015 року завершилися лише на початку 2017 року. 4 млрд.гривень на закупівлю ліків бюджету 2016 року були так само виведені з під дії закону про держзакупівлї. Ця сума була перерахована якимось «міжнародним організаціям» ще у листопаді 2016 року.
Станом на червень місяць поставки 2016 року не перевищують 25% відсотків від їх загального об’єму. Умови договорів лишаються закритими від українського суспільства. Продовжує існувати проблема поставки частини ліків з короткими термінами придатності.
Будь-кому зрозуміло, що посередник може купувати такі ліки з величезною знижкою, і дохід від таких закупівель може значно перевищувати комісійний дохід міжнародних організацій у розмірі 7%, яким МОЗ щедро нагородило їх за можливість користуватися бюджетними грошима народу України від 6 до 12 місяців, протягом яких поставки не відбуваються.
Але що таке 4 млрд. у порівнянні з 70 млрд.гривень та можливістю тримати з центру за горло через Національну службу здоров’я усі медустанови країни, використовуючи при потребі їх персонал як потужний електоральний інструмент та ресурс?
Одразу хочу відкинути демагогію про відсутність альтернативи реформі Уляни Супрун та закиди у неконструктивній критиці та популізмі. Наші депутати надали чимало правок до запропонованих МОЗом законопроектів, але головне – брали найактивнішу участь у розробці альтернативного, значно більш цілісного і системного законопроекту №4456.
Ігор Луценко, народний депутат від «Батьківщини», Українська правда. Блоги, 5 липня 2017р.
