В нашій історії не було, мабуть, крутішого часу бути жінкою, ніж сьогодні. Нам усім пощастило. Мені банально не віриться, що колись нам доводилось боротися за найпростіші права.
Чи усвідомлюємо ми, що кожен раз, коли ми вступаємо до університету, голосуємо на виборах, відкриваємо свій власний бізнес або елементарно картковий рахунок у банку, вдягаємо красивий брючний костюм – за це все колись жінкам доводилося важко боротися?
І все це колись вважалося «не жіночою справою», «непристойним», «ненормальним». І багато чого ще таким залишається в Україні та й не тільки.
У нашій державі і досі величезний розрив між зарплатами чоловіків і жінок. Середній робочий день чоловіка триває біля 7,5 годин, а жінка в середньому працює – 8,4. А отримує за це на 20% менше. Отака історія і статистика. Якось дешево ми з вами коштуємо, ні?
Окрім цього, українська жінка витрачає майже 5 годин в день на неоплачувану працю – на приготування їжі, прибирання, догляд за дитиною, прасування одягу для чоловіків. Через ці додаткові 5 годин у жінок частіше не вистачає часу на навчання, заробляння грошей і кар’єру.
Вона дешево цінує свій час.
Жінки менше представлені на керівних посадах майже в усіх відомих нам професіях, окрім дошкільної освіти, початкової та середньої освіти, та наданні послуг салонів краси. Усі інші керівні посади у країні приблизно на 75% – займають чоловіки. 75% керівник посад!
Але навіть не скляна стеля найгірша у цій ситуації, а те, що українські жінки часто вважають це нормальним, що цінують себе та свою роботу так жалюгідно дешево.
Я досі чую про те, що політика «занадто брудна справа для жінки» і «краще мені народжувати дітей», та й взагалі сильні жінки зазвичай «незадоволені стерви».
Гендерні стереотипи занадто часто в Україні підтримуються нами самими – жінками. Так само, як самі українські жінки вважають часто нормальним насильство з боку чоловіків.
73% українок взагалі не вважають проявом гендерного насилля принижуючи слова та образи.
Журнал «Time» оголосив 2017 рік роком жінки та тих жінок по всьому світу, які не мовчали про сексуальні образи і насильство. І лише в Україні від жінок навіть від моїх подруг я чула про те, що історії сексуальних домагань – це перебільшення та американський лібералізм. Жодна жінка в країні пострадянського уявлення про міжнародний жіночий день не вийшла у публічну площину і не заявила голосно про сексуальні домагання з боку чоловіка. Чи я не права?
В Україні, за даними OECD International Development Statistic, вважають виправданим побиття жінки партнером за певних обставин близько 22% українок!
У сусідній Польщі таких жінок, які вважають насильство виправданим, лише 10%. В Румунії – 9%. У Франції -7%, в Канаді – 4%.
У Росії, до речі, 25%.
40% українців взагалі вважають, що домашнє насилля – це приватна сімейна справа.
Це у 2018 році, шановні!
Між іншим, згідно з даними ООН, щорічно понад 1,1 млн українок стикаються з фізичною та сексуальною агресією і тиском у своїй власні сім’ї. Ви розумієте, що означає ця цифра?
Поки ви читаєте цей невеличкий пост, близько 5 українок зазнали фізичного чи сексуального насилля! І переважна більшість з них про це мовчать і будуть мовчати усе своє життя. Бо говорити їм про це принизливо і страшно.
Бо немає рольових моделей і прикладів, коли НЕ мовчати стає гідно, правильно і почесно.
І нам треба такі приклади творити. Приклади успішних жінок, приклади перемог, приклади боротьби за свою власну гідність, за рівність, за повагу, за ціну жінки і її праці.
У Артуро Перес Реверте є коротка нотатка про те, чому йому іноді соромно бути чоловіком. Про те, як жінки дозволяють себе принижувати і терплять збочення від свого боса, чи образливі репліки та натяки. Про те, як багатьох з нас все життя вчили бути «гарними дівчинками», ввічливими та скромними і намагатися всім подобатися. А ми, як гарні дівчатка, засвоїли урок. Ідіотизм.
Єдине, що заставляє нас терпіти всі ці ганебні статистичні цифри, скляну стелю і насильство – це наш власний страх і оце бажання бути гарною дівчинкою. І ще наша сором’язливість, бо ж гарні принцеси у казках мають бути саме такими, правда?
Ні не правда.
Але коли до мене на співбесіду приходить хлопець та дівчина – на жаль, хлопець ніколи не погоджується на першу пропозицію зарплати, а дівчина – ніколи не торгується.
…Змінити цифри ми зможемо швидко, наприймаємо законів, проведемо декілька кампаній та тренінгів, але от змінити психологію буде значно важче.
Доведеться вчитися не боятися свого власного страху, відривати себе від стереотипів, які прилипли до нашої шкіри, та допомагати одна одній, а не підставляти підніжки, підштовхувати одна одну на гору, а не боятися, що місця для багатьох жінок на олімпі не знайдеться.
І кожен день повторювати собі, що ми – коштуємо дуже дорого.
Альона Шкрум, народний депутат від «Батьківщини», «УП. Блоги», 8 березня 2018р.
