Надія Савченко стоїть, посміхаючись, за залізними ґратами так, наче вона звичайний споглядач на виставі, що трохи затягнулася. Суд став фарсом, вистава – театром абсурду, а, отже, і поводитися треба відповідно до правил вистави.
«Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені», – Ліна Костенко
Вона 7 днів не вживала ні їжі, ні води. Температура тіла стрибає, сильна спрага та сильний біль, але очі її – сміються.
Її свобода не залежить від того, де вона знаходиться. Її свобода – завжди при ній.
Мимоволі згадую Хью Лорі і його «Біль – це те, що ти робиш із собою сам. Інші люди можуть виробляти з тобою купи речей: бити кулаками, колоти ножем або намагатися зламати руку, – але виробництво болі цілком на твоїй совісті».
Адвокат передає мені відповідь Надії на мій лист, написану на зворотній частині конверту. Вона відповідає на мої сумніви у листі, на довгі пасажі щодо політичної кризи в країні. У відповіді спростовує мої аргументи, надає мені впевненості, у своєму листі із-за ґрат, півроку у неволі, без їжі та води – вони надихає мене і запевняє, що все вийде…!
Вона і тут – солдат.
Солдат, що тимчасово відсутній з полю бою і заточений ворогом у 4-х глухих стінах.
Але від цього відвага солдата лише збільшується. Він може здаватися збентеженим, емоційним, але насправді, – я глибоко переконана, – він діє прагматично, виважено та б’є в одну точку. Він вже добре вивчив ворога, він зрозумів цю війну зсередини, знає краще за нас, як кидати цьому ворогові виклик, і що саме його бісить.
Надіє показує «фак» не маленькому судді у мантії, який труситься над дзвінками із Кремля. Це – жест усьому фарсу цього судового процесу, жест, який призначається особисто пану Путіну.
І він до нього, безперечно, доходить.
Ворог біситься. Ворог в агонії словами Лаврова говорить про «погану поведінку» ув’язненої і забороняє доступ до неї українських лікарів. Путін особисто ображений жестом Надії.
Він – диктатор величезної країни, не може приборкати і зламати одну українську дівчину-солдата. Він хоче чути її біль, сум за Батьківщиною та визнання вини заради свого спасіння і обміну, а вона – сміється над ним, вона здатна з-за ґрат ламати його плани, самостійно підвищуючи ставки ціною власного життя.
Путін має план обміняти її життя на Крим та федералізацію України чи, принаймні, Крим та Донбас. Надія ж – оголошує, що почне нове сухе голодування після вироку, і цим забирає у нього час, самотужки намагаючись зірвати ці перемовини.
Мамі Надії – Марії Іванівни, яка у свої 77 років разом з нами пролетіла 10 годин у повітрі, просиділа на холодному стільці 6 годин у аеропорту і 5 годин на холоді під СІЗО, щоб побачити доньку – забороняють побачення до вироку суду. Надія на це лиш відповідає рідним у листах: «Їдьте додому і не переживайте! Я ж почала пити воду! Все у порядку!”.
Через адвокатів ФСБ планує цілі операції, щоб Надія визнала свою вину – звісно, «лише для прискорення обміну».
Надія – це солдат, хоч і зі зв’язаними руками, хоч і опинилася один-на-один із ворогом.
…Уявіть собі пішака, що залишився один на дошці для шахів. (*)
У нас, правда, це, скоріше, Тура, на великій зруйнованій дошці.
Слона – немає. Коні – заробляють гроші, король – вже давно втік за межі дошки і звідти – спостерігає.
Все, що залишається Турі – знову і знову йти у свою атаку, збирати сили у кулак і бити – напролом, прямо, не очікуючи на підмогу, продовжувати боротьбу до кінця.
Бо у цьому житті є тільки ті, що вступають у боротьбу. І боягузи.
У такі часи кожен сам обирає собі зброю. Хтось – ховається за іншими фігурами, хтось – за копійки продає клітинки дошки, хтось – мовчки збирає каміння.
І кожен сам обирає, як зустрічати удари долі й ворогів.
Надія обрала робити це з гордо піднятою головою, з гідністю, з посмішкою, зі свободою, що заряджає.
Ця свобода не відома ворогам, і тому лякає їх, бентежить більше, ніж вони здатні зізнатися навіть самим собі. І вони піднімають ставки, вони брешуть, вони агонізують, з ними не виходить, та й не можна домовлятися. Вони не бачать, що гра вже добігає кінця, і цей кінець гри буде – їх кінцем.
Втім, усі диктатори сліпі до останнього… Чи не так?
Турі ж – залишається лише сподіватися на майстерність переговорників, продовжувати ходити, боротися і шукати інших самотніх пішаків, які так само б’ються на своїх покинутих, забутих клітинках.
Шукати їх, шукати надію, надихати на вчинки, шукати відвагу і свободу у собі, та в інших.
І Тура переможе. Вона вже перемагає.
Ми ж маємо кожен день намагатися бути достойними її відваги.
«Майдану в Росії – бути. Я хочу показати своїм прикладом, що в Росії тоталітарний режим можна скрутити в баранячий ріг. Ось моє останнє слово!».
#НадіяТиНеОдна
#FreeSavchenko
Альона Шкрум, народний депутат від «Батьківщини», Українська правда, 15 березня 2016 р.
