Іноді пост у Facebook пишется не для уподобань і навіть не для пошуку однодумців, а просто тому, що хочеться хоч десь, комусь, голосно сказати правду.
А вона така: ніколи ця Верховна Рада НЕ проголосує за зняття недоторканності у тому вигляді, в якому подав проект пан президент.
Тому що на це немає голосів, тому що навіть їм страшно давати Порошенку необмежену нічим владу без незалежного суду і прокуратури.
Тому що в Україні – дике політичне поле, де опозиціонерів після подібного проекту не залишиться. А провладні депутати стануть лише маленькими сумними «хлопчиками на побігеньках».
Вам, щоправда, більшість моїх колег цього публічно не скаже – бо це наче б то «непопулярний» меседж. Популярно кричати: «Та я вже 100 разів голосував проти недоторканності і завжди її знімав! От хрест на пузі!»
Це така гра, вистава, фарс; всі обіцяють, критикують один одного, направляють у КСУ чергову нісенітницю, знову критикують один одного і знову обіцяють: «от-наступного-разу-так-одразу».
А реальний простий механізм обмеження недоторканності, який би вилікував хворобу, а не симптоми – не цікаво пропонувати. Тоді гра завершиться.
Сьогодні табло показало більше 300 голосів – за направлення проекту до Конституційного суду.
А на виході з сесійної зали «старожили» парламенту радісно «мірялися» спогадами, хто скільки разів за свої роки у ВР голосував за скасування недоторканності та направляв ці зміни до КСУ.
Хтось пам’ятає 5 таких голосувань, хтось хвалиться, що сам голосував вже 6 разів!..
«И что? Опять обманули людей?» – це каже колега, який пам’ятає 6 таких голосувань.
«Не «поять», а «вкотре», – посміхаються інші.
І парадокс у тому, вони у цьому цирку, щиріші, ніж ті, хто завзято кричить про «проголосуємо» і «зробимо» з трибуни і співає дифірамби «найкращому президенту-реформатору-євроінтегратору» у світі.
Я вважаю, що даний проект є найбільшим популізмом у нашому політичному шоу, яке вже затягнулося і дуже набридло мені за 29 років життя своїм ідіотизмом і примітивізмом тем.
Уесь народ тримають за пустих нікчем.
«Піпл сховає». Направимо ще разів п’ять до Конституційного суду і напишемо «Перемога! Ура!». От тільки результату – нуль. І знову – все по колу.
Сумно, що в цей популізм почали гратися й ті, хто мав би стати острівцем правди та конструктиву у новому парламенті.
Це зла посмішка та «кістка» громадянам, які хочуть, насправді, не пустих законодавчих змін, а лише того, щоб політики були рівні перед законом, щоб закон був вищим за політичні забаганки і великі гроші, щоб політична верхівка перестала сприймати всю країну, як своє поле для гольфу і розваг, а парламент – як маленький бізнес-клуб.
Щоб банально перестали нарешті хапати, хапати і хапати гроші, дорогоцінні камінці і пляшки вин, красти вже навіть не з частини прибутків, а зі збитків країни, будувати цілі династії на наших державних підприємствах, ставити «смотрящих», нагріватися на війні, на армії, на середньому класі, на кожному, хто ще залишився у цій державі і чесно платить податки…
– – –
…Єдиний примарний плюс у цій історії – це новий шанс почати дискусію.
Тільки треба мати трохи гідності і стрижень, щоб перестати говорити чужими гаслами.
Альона Шкрум, народний депутат від «Батьківщини», Facebook, 19 жовтня 2017р.
