Мало хто з киян не чув про Володимира Дмитровича Бондаренка, який очолив місто в дуже важкий час, одразу після Революції Гідності. Але мало хто знає, що колишній студент педагогічного училища, а потім Київського національного університету імені Тараса Шевченка, багато років свого життя віддав українській політиці, шукаючи не статків чи палаців, а кращої долі українському народу.
Володимир Дмитрович, родом із села на Чернігівщині, ніколи не забував про свої корені, де б не був і куди б не закидала його доля. А був і вчителем історії, і депутатом Верховної Ради, і очільником КМДА, і захистив дисертацію, і виростив дітей, та ще й посадив за своє життя не одне дерево. Багато чого пережив Володимир Дмитрович, багато чого бачив і багато про що може розповісти.
Розширене інтерв’ю з головою фракції «Батьківщина» у Київраді Володимиром Бондаренком публікує сайт Zrada.Today.
Володимире Дмитровичу, Вас у Києві добре знають як прекрасного господарника — Ви навіть очолювали, нехай і не дуже довго, КМДА, були Головою Київської міської державної адміністрації. Це був дуже складний період і для всієї країни, і для столиці — закінчилася активна фаза Революції Гідності, місто було дещо (чи добряче?) занедбане, усі були збурені початком окупації Криму… Що для Вас було в цей період найважливішим?
Дійсно, нетривалий час я був керівником виконавчої влади в місті Києві. Це був не найлегший період ні для мене, ні для самого міста. Коли тобі кажуть: від сьогоднішнього дня ти очолюєш КМДА — і ось, будь ласка, тобі в руки штурвал. Так ось цей штурвал не мав таких повноважень, як Київська міська рада, яка на той час не функціонувала. Міська рада єдина могла б змінити, наприклад, бюджет. Тобто дати ресурс на ті галузі, які в той час були у важкому стані. Прийшовши до влади, отримавши офіційне призначення, я подумав: а де я буду знаходитися?
На вулиці не зовсім зручно. КМДА й приміщення, де міської ради, — зруйновані повністю, немає жодного кабінету. Тут хоча б до телефона якогось добратися, щоб з’ясувати деякі обставини. Але ми тимчасово знайшли такий прихисток. Спочатку в Печерській районній державній адміністрації, пізніше в Шевченківській. Але це не головне. Головне, що були жахливі проблеми.
У перший день роботи я поцікавився, у якому стані перебуває така галузь, як медицина. Зокрема, скільки людей із нирковими захворюваннями, які мають отримувати гемодіаліз (переливання крові для очистки). У той час уже почався потік кримських біженців. Ці люди не були передбачені на фінансування в Києві. Змінити бюджет було неможливо… У цей же день мені доповіли про становище з інсулінозалежними, які повинні отримувати щоденне лікування інсуліном. Вони теж не були передбачені в міському бюджеті. Я вимушений був думати, де взяти ці гроші. Тому негайно були зібрані головні лікарі. Їм було запропоновано відмовитися тимчасово від будь-яких ремонтних робіт, від закупівлі інвентарю і будь-чого іншого, щоб всередині відомства я мав право перекинути певну суму. Наприклад, забрати з освіти на медицину я вже не мав права.
Наступне питання, яким я поцікавився: яка ситуація із похованням людей. Деякі факти встановлення смерті слідчими органами вимагали, щоб труп людини не був кремований, а мав зберігатися. Таких ніш для зберігання трупів нез’ясованого походження виявилося всього 200. Із них 198 були зайняті. Спалювати трупи не можна. Що робити? Ми знайшли вихід з цієї ситуації. Ми проаналізували 34 цвинтарі в Києві, знайшли можливість здійснювати по декілька підхоронень і вийшли з цієї ситуації…
Про ці речі ніхто й не знав. Наше завдання було, щоб місто не поставили в незрозумілу ситуацію. Все мало бути спокійно. Із того місця, де знаходиться КМДА, було видно, як на декількох барикадах горіли вогнища. Вони були закриті. Ті барикади були біля стадіону ім. Лобановського. Так звана «Грушка» була розрушена, не залишилося каменя на камені під час революційних подій. Також проблема була на Хрещатику, біля нинішнього ЦУМу, і багато де ще. Необхідно було забезпечити управління містом, а люди, які виконували цю роботу, знаходилися в чотирнадцяти тимчасових приміщеннях по всьому місту. Між ними не було ніякого телефонного зв’язку. Кожен дзвінок, який сьогодні можна спокійно зробити з диспетчерської до кожного управління, вимагав особливих зусиль. Але це вдалося подолати.
Перші дні… Я був при владі 112 днів. Перші дні дали можливість вирішити найбільш гострі питання. Тоді в Київ приїжджала велика кількість кримських біженців. Я згадав напрацьований досвід під час аварії на Чорнобильській АЕС. Я працював в районі, на території якого була вулиця Чорнобильська. Тому було вжито негайних заходів по формуванню міського штабу для прийому цих громадян.
Тоді віце-прем’єром був призначений Віталій Ярема. Я в той час до нього звернувся і кажу: у нас є міські соціальні служби. Треба сформувати 5-7 підрозділів, які будуть розбиратися з цими людьми. Перший підрозділ «фільтрувальний», для з’ясування, що за людина прибула і з якою метою. І це було не просто так сказано. Нам тоді вдалося передати до СБУ інформацію про деяких людей, які прибули з пластинами, шнурами спеціальними із однією метою — чинити провокації.
Другий підрозділ мав з’ясувати статус цієї людини й забезпечити лікування (про яке я вже сказав), забезпечити цю людину нічлігом. Тоді прибувало 8 поїздів з Криму, і ми кожен зустрічали і забирали людей спеціальним автобусом, щоб вони не тинялися в невідомому місті, чогось шукаючи. Потім треба було забезпечити їх харчуванням; потім — роботою. Потім пішли освітні проблеми для діток-дошкільнят, у тому числі з таким аспектом, як навчання татарською мовою. Той досвід був базовим, а потім став загальним і розповсюджений на всю Україну.
Правда, скажу відверто, що в основному з Криму люди їхали у дві точки: або до Києва, або до Львова. Це були напрямки міграції, а до Києва їхали ті, хто шукав пристойні умови життя. В інші області їхали одиниці. Але це був неоціненний досвід.
За 112 днів багато чого вдалося… Ми відновили декілька контактів із японським посольством в Україні, щоб був запущений найбільший за всю історію незалежної України проект реконструкції Дарницької станції аерації. Сума, яка там фігурувала, — понад 10 млрд доларів, які надавалися під дуже хороші умови — 0,1% після 10 років пролонгації. Тобто 10 років нічого, а потім починається враховуватися відсоток. Ми технічно обгрунтували можливість відновлення сполучення з Троєщини з правим берегом, з використанням петрівського моста, що ніколи не розглядалося. Ми тоді розглянули можливість використання там системи, яка називається трансформер.
Тобто рейки й міст залишаються, але всередині залізничних рейок кладуться трамвайні. Нам тоді пощастило домовитися з тодішнім керівником Укрзалізниці Олексієм Мефодіївичем Кривопішиним, що він віддає нам північний напрямок, бо південний ішов на Київ-товарний, а північний на Київ-Петрівку, — він нам віддає з п’ятої ранку до першої години ночі, а чотири години ми не працюємо.
Ми відкрили перші центри ЦНАБ, — надання послуг громадянам для одержання державних послуг. Спочатку був відкритий центральний, потім у Солом’янському районі. Були вирішені деякі кадрові питання. Вирішені по такому принципу: є народний депутат від кожного району, і я запропонував внести для призначення на всі райони людей, яких вони вважають нормальними і будуть підтримані ними. Я маю сказати, що то був не найгірший склад керівників. То був не поділ посад, а нормальне рішення. Про ті стосунки, які тоді склалися в мене з керівниками медицини, освіти, я не жалкую, — вони до цього часу мені допомагають. Як мінімум, десь щось підказати, десь повчитися… Це був нелегкий період. Ми в той час почали очищати місто — той шматок території, де стадіон ім. Лобановського.
Але була пряма протидія окремих людей та політичних сил. Потім з’ясувалося, що вони дуже дружні були і є до нинішньої влади. Вони просто свідомо блокували очистку міста в районі Михайлівської площі. Тоді вони почали активну роботу по використанню приміщень КМДА — аж до виготовлення в цих приміщеннях наркотиків. Поступово за ці 112 днів із 11 поверхів приміщення 9 було відремонтовано повністю. До третього поверху ми не дійшли. Там була ідея залишити елементи народного розпису. А також половину четвертого поверху, де був зал для голосування, ми не чіпали, бо там була специфічна техніка. Коли я потім побачив, як відремонтували це приміщення, мені стало не зовсім по собі. Я своїми ногами разом із представниками ОБСЄ пройшов зверху до низу відремонтованими поверхами. Хочу висловити велику подяку керівнику Київміськбуду пану Кушніру, який реально допоміг. Мені також надавали допомогу такі відомі люди, як нині покійний Олег Михнюк. Це людина, яку я знав багато десятків років. Він мав дві червоні зірки за Афганістан. Він забезпечував хоча б охорону діяльності того органу влади, який на той час функціонував. Деякі люди, які й сьогодні, до речі, при владі, приходили з ультимативними вимогами. Я виходжу в приймальню, із того кабінету, який я тимчасово займав, а там стоїть чоловік і показує мені ультиматум. Лежать із десяток шин, складених одна на одну, вилито відро якоїсь горючки… І ультиматум: на дев’ять посад призначити їхніх людей. Це Житній ринок, Бессарабський і Володимирський. Потім «козирні» управління — архітектури, фінансове, землевпорядкування. Спочатку я сказав, що хочу обдумати цю пропозицію.
Через хвилин 20 прибув Олег Михнюк із бійцями-афганцями й поставили єдине питання: що ці люди там роблять? Перед цим був акуратно пересмикнутий затвор автомата, вставлена туди куля й запропоновано негайно забратися звідси. Їм нікуди було діватися — там ситуація була реально не на життя, а на смерть…
Багато чого сьогодні є таким, що можна тільки згадати, але я думаю, ні, я радий, що за ті 112 днів мені вдалося проникнути в ті проблеми, які й сьогодні є болючими. Наприклад, переїзд з Троєщини на цей берег. Дякую Господу, що дав мені можливість відчути, що таке місто Київ. У реальній роботі, а не просто теоретично.
Так сталося, що вибори міського голови в 2014 році виграв Володимир Кличко. Ви ж не тільки досвідчений керівник, але ще й кандидат наук з державного управління, причому доволі давно, із 2009 року. Що б Ви могли порадити сьогоднішньому очільнику столиці, виходячи з професійних міркувань?
Останні вибори, про які йдеться, важко назвати виборами. Петро Олексійович Порошенко, який на той час збирався очолити державу, мав зі мною бесіду й зробив пропозицію, як мені себе поводити, кому і яку дати характеристику, відійти від Юлії Тимошенко. При тому не просто відійти, а офіційно заявити, що я відходжу від цієї політичної сили. Тоді мені було зроблено п’ять пропозицій на вибір. Не можу сказати, що для мене це було чимось новим, але пропозиції оригінальні. Наприклад, очолити фракцію у Верховній Раді, очолити будь-яке міністерство, крім оборони й закордонних справ, які вже були обіцяні. Будь-яке посольство, крім американського, яке вже було обіцяне… Або наприклад, зайнятися бізнесом… Ось такого типу пропозиції.
Я безумовно, відмовився. Потім вже було зрозуміло, було прийняте рішення, за яким ці посади — Голови КМДА й міського голови — уже будуть передані одній особі. Як потім стало відомо, що раніше в поїздці до Відня, яку здійснили Віталій Кличко й Петро Порошенко, разом із Фірташем було вирішено, хто буде президентом, а хто київським міським головою.
Це були не вибори, а призначення. Це була політична корупція у найрафінованішому вигляді. Фірташ визначив долю президентства й долю Голови КМДА.
Я не можу сказати, що Віталій Кличко — найгірший, чи найкращий голова. Він такий, який є. Сьогодні там, де я можу, якісь шматки роботи в київському міському господарстві намагаюся підтримувати. Зокрема, як голова постійної комісії з житлово-комунальних проблем я намагаюся, щоб на цій ділянці було спокійніше. Хоча це нелегко. Ціни й тарифи сьогодні жахливі й несправедливі. І важко знаходити найбільш оптимальну можливість вийти з цієї дикої ситуації, у яку влада загнала всіх громадян.
Скажіть, чи можна було б зробити життя киян хоч трохи легшим — усім же відомо й про непідйомні тарифи, і про розбиті дороги, про проблеми з дитячими садочками…
Я вже сказав про ціни й тарифи. Як можна без участі держави в такі речі вникати?
НКРЕ, «КПМ ТРАНС» формує нам тарифи. Від киян залежить тільки плата за прибудинкову територію. Туди входить плата за електроенергію, яка використовується і від нас не залежить, плата за пальне, яке використовується для вивезення сміття, заробітна плата двірників та інших людей. Не можна тримати цю плату на найнижчому рівні.
Де ми можемо, там допомагаємо людям. Зокрема, через ОСББ — програмою «30 на 70» при ремонтах… Але можна було б зробити цю історію не тільки для киян, але й для всього суспільства, трохи іншою. Щоб були інші ціни на газ, опалення, електроенергію. Я також виступаю проти бездумного підвищення ціни за проїзд. Це глобальна річ, яка впливає на фінансові можливості громадян.
Зокрема, не можна було визнавати взяті в лізинг свого часу метрополітенівські вагони, які Черновецький взяв і втік в Ізраїль, а Віталій чомусь взяв це на себе. Не треба було цього робити. Треба було в судовому порядку відстоювати права перед російськими фірмами, які сьогодні сидять на голові у київської влади, відключають фінансову систему й немало іншої шкоди роблять.
Треба було боротися, і життя було б трошки іншим. Не можна було піднімати ціни на соціальний хліб. У нас було тільки три сорти, які ми тримали. Тиск був уже тоді. Яценюк мене особисто викликав, щоб я зняв обмеження на соціальний хліб, бо Атрошенко, нинішній мер Чернігова, який є одним із найбільших хлібопеків, був зацікавлений. Отримуючи з державних резервів зерно за мінімальними цінами, він із нього випікав хліб, до якого додавалася тільки вода. Тобто борошно і вода. Ні жирових компонентів, ні цукрових не було. Атрошенко вимагав підняття цін. Я послав його по-чоловічому — що викликало бурю незадоволення видатного «фронтовика» Арсенія Петровича.
Із Арсенієм Петровичем у мене взагалі була розмова як на ножах, як то кажуть, коли він вимагав зняти з роботи керівника фірми Антонова Дмитра Семеновича Ківу. Підстав для цього не було, але він хотів просунути до влади, фактично до авіаційної галузі, пана Меленкова, представника Росавіапрому, який прибув сюди спеціально. І вже, фактично, питання було вирішене, тому Міністр промислової політики «типу» згодився, прем’єр згодився, а третій підпис мій як голови держадміністрації. Я сказав, що не підпишу, і не підписав, що викликало бурю незадоволення, аж до словесних баталій на рівні матюків… І таке було…
Але я стояв на тому, що фірма Антонова — це українська фірма, одна з восьми світових фірм, які роблять літаки. А Меленков, який приїде сюди, працюючи вісім років в Росавіапромі, може похвалитися тільки тим, що за цей час знищені фірми Петлякова, Лавочкіна, Іллюшина, Яковлєва, Туполєва — вони вже були знищені на той час. Так ось, його цікавило, як знищити наш АН. І вони тепер уже добилися цього. Зараз анівське обладнання: станки, механізми, цехи — усе ріжеться на металолом. Сам Дмитро Семенович Ківа вимушений був поїхати в Азербайджан…
У цій політиці, яка проводиться нинішньою владою, хорошого небагато. Але це було вже тоді. Тому можна було зробити життя киян кращим, якби в цому була зацікавлена державна влада.
Як ви оцінюєте роботу нової поліції, особливо її патрульних підрозділів, які у всіх на виду?
Я хочу вам сказати, що я не просто спостерігаю, а є як громадянин учасником цього процесу. Я відчуваю, що в багатьох аспектах стало краще. Краще в чому: відеоспостереження за територією більш-менш нормальне; ми маємо невтручання в справи громадян там, де не треба втручатися. Разом з тим, я думаю, з дорожньою ситуацією треба наводити більш жорсткий порядок.
Я, кожного дня їдучи до свого місця проживання в бік Житомира, відчуваю, що дехто поводить себе настільки нахабно, що хочеться перегнати його й зупинити: вони «вишивають» на дорозі, провокують людей, влаштовують гонки… Тут поліція не допрацьовує або не вносять пропозиції.
Я вважаю, що сьогодні поліція в тих умовах, у які її поставила влада, крім форми і деяких формальних речей, має займатися реальними речами. Якщо ми говоримо про так званих дільничних, там взагалі поки що немає нормальної роботи й нормальних змін. Я думаю, що служба більш високого рівня (наприклад, розслідування) взагалі дуже слабка. Якщо в Києві почали убивати відомих керівників розвідки, СБУ, то це свідчить, що щось тут не так. І загалом правозахисна система України не допрацьовує.
Ось сьогодні, коли весь центр Києва перекривається правоохоронцями у зв’язку із запланованою акцією кількох партій і громадських організацій, серед яких партія «Рух нових сил» Міхеїла Саакашвілі, «Свобода», «Самопоміч», «Громадянська позиція», Центр протидії корупції, рух «Чесно», то що Вам спадає на думку найперше?
У Києві десятки тисяч озброєних, екіпірованих за найвищим рівнем людей, які представляють Нацгвардію, поліцейські підрозділи й інших силовиків. Давно був помічений перекос у влади, яка втрачає опору. Людям відомі такі речі, які просто шокують.
Те, що було на Майдані, те, що творилося… Була надія, що нова влада візьметься за цих людей реально. Які стріляли, які знущалися роками (влада Януковича над багатьма патріотами)… Але ж багато тих, хто знущався, сьогодні сидять у Верховній Раді, і багато з них знаходяться в блоці Петра Порошенка. Багато з тих, хто давно мав би зайняти місце у в’язниці, представляють молоду команду Черновецького у складі Блоку Петра Порошенка, який також свого часу покористувався Києвом у частині фактичної перекачки до своїх активів «Ленінської кузні», кондитерської фабрики ім. Карла Маркса… Це не може влаштувати нікого, і мене особисто також.
Мене не може влаштувати те, що армія до цього часу в переважній більшості забезпечується волонтерами. Я можу сказати, що та структура, до якої я маю відношення, відправила туди понад 30 медичних автомобілів. Свого часу направили на передову єдину на той час баню. До цього часу працюють підрозділи, які забезпечують людей взуттям. Екіпірування людей, які сьогодні знаходяться в Києві, свідчить про те, що ними серйозно займається влада. А армією займається не дуже серйозно або й зовсім не займається…
Чому виникли збори в центрі за участі багатьох політичних сил? Та тому, що питання в суспільстві не вирішується. Глобальні питання, починаючи від революційних питань і до сьогоднішнього дня, залишаються або завуальованими, або зовсім не вирішуються, або мають такі збочення, як корупційні схеми, у яких бере участь влада. Офшорні скандали, унікальна книга, яка свідчить про наявність систем підкупу громадян України при виборах, специфічне ставлення, аж до вручення однієї з найвищих нагород керівнику ЦВК, який явно був включений у систему підкупу Януковичем… І це ще не все.
Усе це не могло не накопичуватися. Люди бачать, як зникає бізнес, як його знищують. Олігархи, смотрящі, — хтось газом займається, хтось займається військовою оборонкою. Відомі прізвища цих людей. Це, як правило, або однокурсники, або дуже близькі до Порошенка люди.
Відбувається блокування всіх ЗМІ, немає можливості десь щось опублікувати або вийти на якийсь ефір і сказати щось правдиве. Безумовно, все це не може не викликати внутрішній протест в багатьох політичних силах. Те, що вони вийшли на Хрещатик, не свідчить про їхнє бажання покуражитись, а свідчить про бажання розібратися, куди й чого ми йдемо і куди прийдемо.
Сьогодні Україна скотилася на останні позиції в Європі, ми втрачаємо нормальні стосунки із сусідами. Не тільки із РФ, із якою, безумовно, треба воювати, бо вона прийшла сюди й напала на нашу державу… Оця слабкість, нерішучість або й взагалі відстороненість від головних проблем породили те, що ми втратили своїх найбільших прихильників у Польщі, Угорщині, в інших країнах. Усе це виштовхнуло людей на Майдан.
Кивати на них рукою, мабуть, не варто. А те, що робиться сьогодні? Коли в Харкові не дають людям збиратися. Коли дружина прокурора закликає винести «козла». Або, наприклад, чути необ’єктивні характеристики щодо ситуції в суспільстві… Гострий біль, який виник у багатьох представників політичних сил, спричинив до того, що люди знову вийшли на вулицю. Боротися з ними, як це сьогодні робиться: розділити, розтягнути їх… Це не кращий метод, бо це питання необхідно вирішувати. Хто може дозволити собі стріляти в людину, а потім доводити у судах, що так і треба?
Хтось може творити те, що творить. НАБУ виявляє — а йому з рук сходить. Тут рука руку миє, і люди це розуміють, тому й вийшли висловити свою незгоду. Я не можу їх засуджувати, бо ситуація в суспільстві вимагає рішучих дій, інакше ми втратимо державу.
Питання як до господарника — чи багато шкоди місту завдають такі акції? І чи варто з ними боротися?
Такі акції не завдають місту ніякої шкоди. Те, що робилося нами, всіма разом, під час революційних подій… Я був їх учасником. Там була так завана перша революція, друга. Мене хвилюють наслідки.
Із точки зору міських проблем, які виникли в цю революцію, я хочу сказати, що доводилося, іноді, навіть методом шантажу діяти. Вимагати, наприклад, від керівників деяких районів встановити туалети, щоб люди могли скористатися.
Та влада розглядала можливість провокацій, щоб люди ходили не туди, куди треба, потім фотографувати й розповідати всьому світу. Це було ще тоді, коли Ющенко їздив у Донецьк. Уявляєте: я приїзжджаю також, як керівник Київської міської організації. На той час була така партія «Реформи і порядок». Ми приїхали туди, і в готелі «Донецьк», у який нас поселили, усі туалети закриті. Свідомо, щоб люди десь знаходили місце вирішити нагальні проблеми.
А те, що вони заблокували… І роздавали залізні прути й арматуру учням… Роздавали горілку й прути — ми це бачили. Так ось, якщо влада буде діяти так, — місто матиме великі збитки. Хтось буде розбивати вікна (чого не варто робити), хтось наноситиме революційні графіті…
Це все від того, що в нас немає нормального розподілу інформаційних потоків, немає нормальної основи для діалогу. Усе заблоковано. Але, я ввжаю, що поки ніяких збитків немає, продовжується нормальний мирний протест. Жодного вбитого немає, пораненого чи скаліченого. Люди просто вимагають до себе людського ставлення.
Питання як до політика: як Ви ставитеся до такого висловлення незгоди з політикою вже чинної влади? Чи може колись наступити той час, коли люди будуть задоволені владою?
Задоволення буде тоді, коли влада не буде просто підло підставляти людей або шукати приводи «козлів» виносити, бо ж дехто вважає людину козлом. До тих пір, поки така влада буде — буде й незадоволення. Задоволення може бути навіть при бідному житті, при недостатньому матеріальноу становищі, але коли до тебе ставляться по-людськи. Тоді таких вибухів не буде.
Скажіть, які риси і які чесноти, на Вашу думку, повинен мати політик, щоб одержати справжню довіру людей? Чи є в сьогоднішньому політикумі такі люди?
Такі люди є, були й будуть. Інша справа, що їх кількість може бути різною. Зараз ця кількість мінімальна — людей, яким притаманна така риса, як порядність. Порядність — тобто, бажання й можливість проаналізуватисвої вчинки і своє ставлення до людей. Якби я був на місці тих людей, як би я до цього поставився?
Такий аналіз не притаманний багатьом. Коли я бачу в непритаманній армійській формі нинішнього політика, який рейдерськими методами захоплює на Дніпропетровщині сотні гектарів, я вважаю, що він сумнівний для мене політик, а тим більше, коли я дізнаюся, що під час фронтових подій він кинув людей (а це інформація, яка сьогодні досить доступна)… Той, хто стріляє в людину, а потім виграє судові процеси, для мене не є політиком.
Або той, хто будує так звану лінію Маннергейма, нашу, українську, а виявляється, що він чи його прибічники там крадуть. Або той, хто в танки ставить двигуни не ті, що треба, а якісь інші. Ті, хто краде на проблемах оборони нашої держави… Президент сказав, що повідрубує руки, та нікому не відрубав — бо це його друзі. Тому можна рубти, а можна й не рубати. Коли не вистачає порядності — важко розраховувати на щось інше.
Володимире Дмитровичу, як досвідчений політик і просто досвідчена людина Ви можете дати оцінку, бодай побіжну, правильних і неправильних кроків Верховної Ради й КМДА?
Я можу сказати, що давно десять разів можна було вирішити питання особистого голосування. Давно! У нас в Київраді стоїть система «Рада-4». Вона передбачає одночасне використання двох рук при вирішенні питань «за», «проти», «утримався». У нас не було жодного випадку голосування за когось, один раз це було випадково, коли помічник одного депутата натиснув на якесь нульове питання, яке нічого не значить, але переголосовувався весь попередій день. Це був єдиний випадок, і такого більше немає й не буде.
Я впевнений: це можна було зробити без сенсорних кнопок, теплових аналізаторів… Просто одна людина голосує двома пальчиками, а не бігає, як це робить одна видатна жінка, яка «козлів» виносить. Або розповідає людина, яка сидить там не перше скликання й представляє один із Черкаських регіонів: він вирішує, скільки кнопок йому натискати, у залежності від питання, яке він оцінює…
Це не нове. Увесь світ визнає, що особисте голосування парламентарів необхідне… Так ось, у ВР не встановлюється порядок у цьому відношенні: пропускаючи сьогодні окремі питання, як це робить пан Парубій, знищуються регламент і вимоги законодавства. Коли, наприклад, людина, не маючи певної освіти, за один день все проходить, а інші не проходять.
Стосовно КМДА, скажу, що тут є своя особливість. Суть її полягає в тому, що тут є реальне керівництво… Ну, формально може бути одна людина, а керує цим напрямком інша. Це якась впливова людина, яка, мабуть, дає хороші поради. Колегіальність розв’язання проблем міста (це генеральний план, фінансові потоки. Уявіть собі, сьогодні на рахунках міста Києва є понад 10 млрд вільних коштів, які можна було б використати спокійно для розв’язання найважливіших проблем, але вони чекають, мабуть, кращих часів). Є проблеми і у Верховній Раді, і в КМДА.
Але відчуття перспективи, куди й до якої мети рухаємося, немає. Ні в КМДА, ні у ВР.
Верховна Рада не визначила фактичний порядок розгляду тих чи інших законів, які поступово, крок за кроком, були створенням правового поля держави загалом. Те ж саме і в КМДА. Ну, якщо ми на сьогодні не маємо меж Києва, у нас невідомо, де наші межі. Це — комусь вигідно.
Сьогодні в Києві немає такої межі, як баланс між житловою й соціальною мережею — баланс, який би дав можливість нормально жити. Але відтягувати той чи інший шматок новими забудовами, які не вводять ні в баланс теплової енергії, ні в кількість води, ні в каналізаційні системи. Такого немає. Немає перспективи. Це все йде хаотично.
До цього часу в Києві є проспект Героїв Сталінграда. Один депутат Київради мені поставив запитання: а хто такий Івасюк? Є відома назва «Героїв Сталінграда» — хтось її любить, хто не сприймає. Та іноді виховання громадян потребує тривалого періоду. До Сталінграда нас привчили, а ось Івасюк для цих людей — ніхто. Ця назва характерна для цієї території, але до неї має відношення вся Україна. Буде Героїв Сталінграда чи буде Івасюка? Я вважаю, що це питання не локальне. Я думаю, що це питання глобальне. Глобальне для всієї України. Я думаю, що це свідомо робиться, тому не даю позитивної характеристики ні одному, ні другому.
А як Ви ставитеся до зовсім іще свіженьких законів — Пенсійного й Освітнього? Адже й один, і інший підняли в суспільстві велику бучу. Можливо, щось зроблено передчасно чи й просто непродумано?
І той, і інший, без достатнього врахування позицій, висловлених фахівцями, — протягнутий.
Ось, зокрема, останній закон (він, правда, трохи інших проблем стосується, охорони здоров’я). Тоді зібрався велетенський форум лікарів, який зовсім інші позиції займає і як, мінімум, ставить питання про те, що треба збалансувати можливості — конституційні, фінансові, можливість держави цю галузь забезпечити.
Те саме стосовно мовного закону. Я вважаю, що треба більш чітка й абсолютно зрозуміла позиція держави в захисті своєї мови. А розмови про те, що ми з угорцями домовимося… Про що ми домовимося з угорцями? Невже в них є хоч одна українська школа? Немає, і не буде ніколи, бо так не поважати себе не можна. Закон має чітко сказати: у нас буде отак, а у вас ви робіть своє.
Якщо проаналізувати, як це зробили, наприклад, чехи або литовці — я в захваті. Он у Литві біля пам’ятників радянської епохи поставили таблички, що нанесена там інформація не зовсім відповідає історичній правді. Чому? Бо свого часу німці, туди повернувшись, звільнили загарбаний раніше Російською імперією народ Прибалтики. Ось як тепер на цю історію дивитися? А в Україні немає цього ставлення…
А чехи навіть словник змінили — багато російських слів замінили на свої власні. Іноді це виглядало смішно, але воно прижилося. Наприклад, російський «клєй» став чеським «ліпідлом». А в нас такого немає, у нас можна все, що хочеш, говорити, все, що хочеш, робити.
Тому, я вважаю, що ці закони, як мінімум, із людьми не обговорені. Проти такого шляху виступає ціла низка політичних діячів. Наприклад, Рабінович і Юлія Тимошенко. Я вважаю, що ці закони протягнуті на догоду МВФ, який дасть чергову подачку й поставить умови: бурштин має вивозитися, а навести порядок у цьому ніхто не хоче; ліс-кругляк буде вивозитися, тому меблеві комбінати в Європі будуть працювати, а наші — ні. Куди не кинь — усе це робиться для того, щоб ця держава взагалі втратила контроль над своєю територією й над своїми людьми.
Чи не хочете повернутися у велику політику — маємо на увазі Верховну Раду? Чи Ви згодні, що всіх треба змінювати й «колишнім» там уже робити нічого?
У тій якості, у якій я був тривалий період (депутатом) — не хочу. Але виходити з політичних оцінок і міркувань і впливу на ці процеси, я це робив і буду робити далі, бо маю свою позицію по кожному напрямку діяльності. Я вважаю, що багато сьогодні робиться не так.
У мене немає мети сісти в якесь крісло. У мене є мета зробити державу зручною, щоб у ній нормально жили мої діти й онуки. Щоб вони згадували, що їхній дідусь і батько вніс часточку свого життя і здоров’я, щоб ми жили по-людськи. Поки що такого відчуття, на жаль, немає. Починаючи від перших побощ у Мукачевому, до майдану Ющенка, потім — Майдан революційний. Я не спав ночами вдома — я був там. Отак нас ведуть поводирі сліпі, як у Брегеля, у яму поки що.
Це мої судження. Я не кажу, що вони ідеальні, але вони мої.
Скажіть, Володимире Дмитровичу, чи не здається Вам, що багатьох сучасних політиків несе кудись не в той бік? Чому між ними немає згоди? Чому не можуть домовитись?
Ми говорили про те, що є частинка людей, яких я поважаю і які мають свою позицію й совість. А є, на жаль, величезна кількість тих, які прийшли туди явно не правовим шляхом. Із дикими цифрами там, у Чернігові, чи деінде. Які мають у себе в активі унікальні системи обкрадання держави. Які стали мільйонерами з десятками мільйонів, працюючи на державній службі. Одні хочуть захистити своє майно й добро і збільшити його, а інші хочуть навести порядок. Вони ніколи не будуть єдиними. Я щиро бажаю, щоб перемогла тенденція, спрямована на збереження України як самостійної держави, і щоб були змиті з її обличчя брудні плями корупції, яка сьогодні все роз’їдає.
А як до вашої роботи ставиться Ваша родина?
Діти розуміють мене. Я думаю, що й дружина розуміє, але їй хочеться, щоб я частіше бував вдома й більше уваги приділяв їй особисто. Колись вона в першу революцію очолювала велику ділянку роботи. Є Музейний провулок. У неї в підпорядкуванні було три тисячі західно-українських хлопців, які приїхали сюди на боротьбу. Вона мені лиш поставила питання: забезпеч мені три тисячі матраців у інститут ім. М. Рильського. Там у коридорах і залах будуть жити люди. Я забезпечив. Вона каже: харчуванням ми якось обходимося, знайди людину, яка б допомогла ще й готувати. Я знайшов Мовсесяна. І він возив туди по вісім армійських кухонь. Одне гаряче харчування було ввечері. Люди, які їли, казали, що привозять не кашу з м’ясом, а м’ясо з кашею. Ось вона це пережила. У неї стрічка помаранчева, як кажуть, приросла до її куртки.
Я знаю, що в той період дівчата знайшли таку специфічну особливість одного жіночого предмету з крильцями, який використовували для обігріву ніг. Вони приклеювали його знизу до стопи і ходили в чобітках, які не промокали. Ось вона це теж пережила.
Потім, під час другої революції, вона займалася харчуванням революційних бійців біля нашої профспілки. Вона, бідна, послизнулася, впала й поламала всі до єдиного, крім одного, пальці на обох руках. Якщо сьогодні уявити, що треба знову кудись іти й боротися, то, очевидно, у неї трошки інші погляди на те, що відбувається… Кожен революційний крок, кожна ситуація приводить до влади в Україні все нахабніших управлінців.
Можна сказати, що Ваша родина не відсторонена, а є Вашими однодумцями?
Безумовно. Наприклад, молодий чоловік, який став моїм родичем, коли мої дівчатка підросли… То в цю революцію я не бачив у нього на руках живого місця, бо він постійно возив на революційний майдан куліш у великих казанах. І не просто возив, а ночував там. А потім сталося так, що прийшли інші люди. Він спокійно робить свою роботу, але душа в нього наша, і я вдячний, що доля нас усіх звела.
Якими Ви б хотіли бачити Україну і Київ, скажімо, років через п’ять? Чи можна щось встигнути змінити за такий час?
Змінити можна багато чого. Я хотів би бачити Україну незалежною, Київ — красивішим, ніж він є зараз. Хоча б таким, яким він був трошки раніше. Без диких забудов, жахливого транспортного колапсу… Україна має зберегтися на світовій мапі. Вона може бути трошки біднішою, хоча бажано, щоб вона була багатшою, щоб людям жилося краще. Сьогодні перспектив залишитися європейською державою, яку б поважали сусіди, у нас дуже мало.
Україна, із якої вимиваються тисячі й мільйони молодих людей, перспективи має одну — звільнити територію від аграрної мафії, яка сьогодні через всяких Косюків та інших, включаючи найвищого керівника нашої держави, втрачає перспективи розвитку. А колись давно, у 1912 році, відомий єврейський просвітитель Володимир Євгенович Жаботинський сказав таку фразу: «Я щиро заздрю 58 млн українців, які через українське село проросли в свою рідну землю. Українське село відродить мову, культуру та звичаї українського народу. Українське село збереже Україну».
Так ось, село знищується, і це не просто політика. Це політика знищення України. Вона сьогодні дуже активно розвивається. Через те ставлення до земельної реформи, проти чого і я сьогодні борюся, щоб не було такої ідіотської системи розграбування земельного ресурсу. Бо ж заводи й фабрики ми вже втратили.
Розграбування головного ресурсу, яким є земля, — це є злочин проти України, і його активно сповідує наше керівництво. І я з цим активно борюся. Я хочу, щоб Україна залишалася Україною і поступово вирівнялася, піднялася. Для цього нам треба мати зовсім іншого керівника держави. Людину, яка бибачила перспективу, а не пливла, збиваючи свої мільярди в якісь офшори.
І традиційне наше питання. Володимире Дмитровичу, що Ви вважаєте найбільшою перемогою й найбільшою зрадою в сьогоднішньому житті?
Я не хочу тут виходити на високі матерії. Для мене зрада, наприклад, — це коли багато років співпрацюєш з людиною, а потім раптом дізнаєшся, що вона здійснила рейдерську атаку на якийсь спільний бізнес. Ти дивишся на людину іншими очима й розумієш, що вона тільки про це й думала й іншим не займалася. І ти відчуваєш, що тебе обплювали. Це страшна ситуація, і переварити це дуже важко.
Щодо іншого, протилежного відчуття, хочу сказати, що є важкі моменти, особисті речі, повязані зі здоров’ям. Людина, яка забула мій телефон на якийсь період, для мене, можна сказати, зникла. А людина, яка була на третіх ролях, а потім виявила послідовне й системне ставлення й співчуття до моєї ситуації — для мене зовсім інше. Тому я радий, що знайшов багато таких людей. Спокійно ставлюся до того, що проблема зради була і є. На неї треба реагувати тверезо, що я й роблю.
Нехай Бог береже Україну! І багатьом людям я просто вдячний за спільний шматок прожитого життя.
Zrada.Today, 1 листопада 2017р.
