Третю річницю Революції Гідності кияни зустрічають у надзвичайно складних умовах: знищено більшість підприємств, українців душать високі тарифи і низькі зарплати, основні засоби масової інформації контролюють олігархи. Так, за три роки дещо зроблено. Але набагато більше ще треба зробити, щоб омріяний європейський шлях України нарешті став реальністю. Ми запитали про це у Володимира Бондаренка, відомого політика й одного з найдосвідченіших господарників, на плечі якого лягла відповідальність за життя столиці після революції.
— Володимире Дмитровичу, вам довелося очолити Київську міську державну адміністрацію 7 березня 2014 р. — відразу після революційних подій. Які проблеми вам тоді довелося вирішувати?
Після призначення на посаду голови адміністрації я визначив для себе три завдання: перше – оцінити стан міста. Друге – визначити невідкладні кроки і шляхи вирішення гострих проблем. Третє – намітити стратегічні цілі роботи.
Ситуація в місті була критичною. Київська влада — неймовірно розбалансована і нездатна ухвалювати найнеобхідніші рішення. Київрада обрана ще до Революції Гідності під час правління Януковича, Київська міська державна адміністрація – сформована за принципом «друзів» Азарова, Льовочкіна, Бойка та інших «стовпів» режиму.
Місто в барикадах та завалене сміттям. Приміщення Київради вщент знищене.
В умовах відсутності депутатів, бюджетних коштів треба було відновлювати управління великим містом. Велика кількість окремих груп майданівців, втративши мету боротьби, вчиняли дії на межі протиправних. А згодом почався величезний потік біженців з Криму та Сходу України.
Міліція зникла з вулиць Києва. Безпека громадян ніким не гарантувалась. А загроза терористичних актів зростала з кожним днем. Наприклад, могли підірвати будівлю ЦВК, щоб унеможливити проведення законних виборів. А треба було створити умови для обрання нового президента України.
Попри весь мій досвід, довелося шукати нові, нестандартні рішення.
— І з чого ви почали?
Насамперед я проаналізував криміногенну ситуацію в місті, стан фінансів та оцінив здатність кадрів Київської міської державної адміністрації вирішувати ці невідкладні питання. На вимогу майданівців я звільнив кількох одіозних заступників Попова – починати новий шлях зі старими кадрами Януковича і Черновецького було неможливо. Це було також непросто з юридичної точки зору, бо люди переховувалися на лікарняних. Замість них прийшли молоді, але висококваліфіковані кадри. Я щиро вдячний Оксані Долінській, В’ячеславу Голубу, Богдану Йосиповичу Дубасу – заступникам, які разом зі мною розділили важку ношу управління постмайданним Києвом. А також Михайлу Дмитровичу Костюку.
Грошей у місті не вистачало на найнеобхідніші речі – освітлення вулиць, роботу світлофорів, лікування інсулінозалежних хворих та тих, хто потребував проведення гемодіалізу через апарат штучної нирки. Враховуючи усі обставини, я спільно з керівництвом Служби безпеки, ГУ МВС України у м. Києві, фінансистами та медиками створив Раду оборони Києва. Дав доручення медикам змінити внутрішні кошториси для спасіння тяжко хворих людей, котрі могли б померти через декілька діб. Кошти на гемодіаліз та інсулін було виділено за рахунок деяких господарських потреб лікарень.
Приступив до формування батальйону територіальної оборони Києва для охорони п’яти мостів через Дніпро, ядерного реактора, водозабірних станцій та телевежі. Доручив негайно перевірити стан колишніх бомбосховищ для укриття людей у разі необхідності.
Організував спеціальний центр для біженців по вул. Комарова, 7, де розгорнулися відповідні служби – міграційна, медична, соціальна, трудовлаштування, освіти та побутового обслуговування.
— Кияни добре пам’ятають, в якому жахливому стані тоді був Хрещатик і Майдан Незалежності, скільки там було сміття…
Тому паралельно здійснювалася система санітарної очистки міста та розпочаті довготривалі програми в цьому напрямку. За весняний період було проведено 5 загальноміських суботників, під час яких, окрім прибирання сміття та озеленення міста, було знято частину барикад, що виконали свою функцію. Щодня вивозилося для захоронення в спеціальні могильники біля 200 кубометрів хімічного бруду із заводу «Радикал».
Але ми також думали і про перспективу. Був підписаний договір про залучення екологічного кредиту Японії для реконструкції Бортницького комплексу на суму 10 млрд 840 млн доларів під 0,1% річних на 40 років з реалізацією проекту за 8 років.
— Тоді ще не йшла мова про підвищення тарифів на комунальні послуги…
Проаналізувавши додатково стан роботи монопольних утворень «Київенерго», «Київгаз», «Київводоканал», прийшов до висновку про необхідність зміни стосунків міста і монополістів.
Усі мережі, теплопункти, бойлери, котельні та інші елементи цих величезних систем мають належати громаді міста, а в часи попередніх керівників вони перекочували під контроль монополій і фактично працювали не на киян.
Мережі дивним чином опинилися у користуванні. Не в оренді, не куплені чи створені за власний кошт, а взяті у користування.
Я попередив про необхідність проведення зборів акціонерів і зміни формату стосунків на рівноправні, але отримав шалений спротив. Незважаючи на це, боротьба продовжується: як голова Комісії Київради з питань житлово-комунального господарства і паливно-енергетичного комплексу я зроблю все від мене залежне, щоб місто отримало повний контроль над монопольними структурами.
— За три роки відбулося багато змін, але попереду ще довгий і тернистий шлях до Європи. Які три основні управлінські кроки на цьому шляху, на ваш погляд, нам треба зробити?
Перше, що треба зробити — нарешті побороти корупцію. Для цього боротьба з цим ганебним явищем, яке за 25 років пустило розгалужене коріння в усі державні установи, має нарешті стати реальною. Не просто гучними гаслами, реформами в лапках і запровадженням нових посад. Допоки не буде персональної відповідальності найвідоміших корупціонерів — згідно зі статтями Карного кодексу — Україна не буде привабливою для інвесторів, а українці не матимуть гідної роботи. Нарешті, треба посадити кількох відомих людей, які відверто знущаються над українським народом, обдираючи його, мов липку.
Друге — щоб реформи були ефективними, треба використовувати досвід успішних країн, які вже пройшли цей шлях. Не треба винаходити велосипед! Але й калькувати їх повністю не можна, бо Україна – це не Польща й не Литва. У нас є унікальні виробничі технології, авіабудування, безцінна земля, які треба зберегти для майбутніх поколінь! Чому б нам не використати післявоєнний досвід Японії, яка зробила ставку на розвиток науки й високих технологій?
Третє – для успіху реформ треба готувати нові, справді українські, патріотичні висококваліфіковані кадри.
Після Майдану ми чітко визначили свої проблеми, настав час реформування всіх інституцій влади та створення нового політичного покоління, яке має прийти на зміну старим політикам.
Герої Небесної сотні боролися і вмирали за те, щоб наша Батьківщина стала вільною процвітаючою країною. Але життя після революції склалося по-іншому. Україна втрачає перспективу, і потрібні окремі рішучі дії, а не просто розмови. Накази Майдану не реалізовані. Попереду ще більше роботи, ніж було до подій Революції Гідності.
Володимир Бондаренко, голова фракції ВО «Батьківщина» у Київраді, «Вечірній Київ», 21 лютого 2017р.
