Місяць тому на хабарі затримали унікального спеціаліста, єдиного лікаря в Україні, який робить пересадку печінки — Олега Котенка. Ця ситуація добре розкриває замовчувані проблеми інститутів НАМНУ, про які я писав раніше. Їхніми заручниками стають не лише пацієнти, а й лікарі.
Справа в тому, що у 2020 році нас знову очікує значне недофінансування медичної науки, і, головне — оплати лікування пацієнтів в інститутах НАМНУ: цього разу аж 237 млн грн. Коштів вистачить лише на три місяці роботи, або на кожного четвертого пацієнта! Тож у лікарів залишається невтішний вибір — або відмовляти трьом з чотирьох «важких» пацієнтів, або шукати деінде кошти, щоб і персонал не розбігся по закордонних клініках, де зарплати в рази більші, і обладнання придбати найнеобхідніше, і будівлю утримувати.
Хоча насправді вибору у них немає. Вони у будь-якому випадку несуть кримінальну відповідальність: якщо вони відмовили у наданні меддопомоги (а це можливо навіть через те, що банально немає за що придбати медикаменти), або якщо вони беруть гроші з пацієнтів (щоб ці ж медикаменти для надання меддопомоги придбати).
Подивимося правді в очі: фонди і благодійники не здатні компенсувати різницю між потребою і наявністю. І це все перекладається на плечі простих українців. Навіть у минулому році на гаманці пацієнтів припадало 60% вартості лікування. У наступному ж буде ще гірше: фінансування інститутів НАМНУ скоротиться з 3,3 млрд до 2,9 млрд грн, а власне лікування захворювань тільки за однією профільною державною програмою — на 2,8 млн грн.
Вибір у пацієнтів також невеликий: або лікуватися в Україні, або їхати за кордон, де операція обійдеться в рази дорожче. Страшно стає від того, що у перспективі вибору цього може й не бути — «реформа», розпочата колишньою владою, не здатна знайти фінансування там, де його немає. Вона лише перерозподіляє кошти, що є, не враховуючи реальні тарифи. І її наслідки добре показав пілотний проект у чотирьох інститутах НАМНУ.
Його суть у фінансуванні конкретно наданих послуг — все мало бути прозоро і відкрито, а кожен українець міг отримати їх безкоштовно. Та пораховані тарифи, хоча їх ще ніде не оприлюднювали офіційно, занизили в рази: наприклад, раніше озвучені представниками Нацслужби і МОЗу суми, які держава платитиме за одного пацієнта з інсультом (19,5 тис. грн) і з інфарктом (майже 16 тис. грн) у рази нижчі за економічні розрахунки фахівців Національного інституту серцево-судинної хірургії ім. М. Амосова, який з 2017 року бере участь у пілотному проекті. Згідно з останніми, звичайна операція на серці коштує 100‒120 тис. грн (4‒5 тис. дол.)! Де інституту брати решту, коли держава заплатить лише за частину?
Зараз розповідають, що фінансування «пілоту» у 2020-му зросте на мільйони гривень — до 706,4 млн грн. Але якщо подивитися у відсотках — то лише на 2,1%, тоді як інфляція прогнозується на рівні 7%, вартість ліків зросла на 14,6%, а середня зарплата в охороні здоров’я — на 24%. Тому воно, скоріше, скоротиться.
Ми з експертами порахували — вже зараз ми можемо дати повноцінне фінансування НАМНУ. І не лише щоб українці лікувалися безкоштовно, а лікарі не принижувалися, просячи допомогти. Ми можемо зробити так, щоб українська медицина і наші лікарі застосовували кращий світовий досвід у лікуванні і мали змогу повноцінно розвивати власний. Для цього я закликаю переглянути підхід до керівництва галуззю за старими принципами «скорочення» і «зменшення» і розпочати серйозну роботу з впровадження обов’язкового медичного страхування. Зараз є всі умови, адже комітет працює в тандемі з МОЗом. Це — найшвидший і найреальніший шлях реанімування української медицини і наповнення її ресурсом.
Валерій Дубіль, народний депутат від «Батьківщини», «Ракурс». Блоги, 28 жовтня 2019 року.
