Навряд чи на Тернопільщині є людина, яка б не знала про Михайла Цимбалюка. Як і на Львівщині, Рівненщині, Полтавщині… Усюди, де працював, він залишив по собі феєрверк змін та реформ, при цьому умудряючись залишатися поза політикою і партіями. Два роки тому він вперше отримав партійний квиток – із рук Юлії Тимошенко, одночасно прийнявши її пропозицію очолити обласний осередок ВО «Батьківщина» на Львівщині. Тим не менше кожних вихідних Михайло Цимбалюк поспішає до Тернополя. Адже недарма кажуть: твоя рідна земля там, де живе твоя сім’я. В один із таких вихідних у гості до знаменитого земляка завітала «Номер один».
Поза роботою Михайло Цимбалюк нічим не відрізняється від середньостатичного тернополянина. Простий і зручний одяг, розслаблена посмішка, на столі – горня кисілю, звареного його хазяйновитою дружиною Зоряною Василівною. Тільки дзвінок телефона раз-у-раз відволікає його увагу від розмови, незважаючи на вихідний. Втім, після років у генеральському мундирі та губернаторських кріслах Михайлу Цимбалюку до такого не звикати.
– Не зачіпає Ваше его той факт, що генерал, який звик сам віддавати накази, тепер же змушений їх отримувати, та ще й від жінки, навіть такої впливової, як Юлія Тимошенко? Адже всім відомо, що ВО «Батьківщина» називають партією диктатури: рішення лідера є беззаперечним і підлягає негайному виконанню…
– Як генерал, я не тільки вмію віддавати накази, а й виконувати їх. Звісно, якщо не маю власних категоричних заперечень щодо їх доцільності, адже саме мені потім за них відповідати. Тому сліпим виконавцем наказів ніколи не був. Однак у нашій політичній силі визначальним є статут партії, і саме його ми всі чітко дотримуємося. А от Юлія Володимирівна, навпаки, є настільки демократичним лідером, що інколи мені навіть дивно, як людина із таким непростим життєвим досвідом має терпіння вислухати кожного учасника розмови, незалежно від того, наскільки серйозні чи дріб’язкові речі обговорюються.
Насправді усі рішення в нашій партії приймаються не волею лідера, як дехто вважає, а після тривалого обговорення. Юлія Тимошенко вислуховує усіх і лише після того, як більшість переконує меншість, приймаються рішення політрадою і віддаються доручення лідером «Батьківщини». Після цього, звичайно, вони обов’язкові до виконання всіма членами партії.
«До цієї жінки багатьом чоловікам ще дуже далеко»
– Чим Юлія Тимошенко звабила Вас вступити до лав її партії? Адже відомо, що до цього Ви всіляко уникали різних політичних сил, навіть якщо від цього залежала Ваша подальша доля…
– Колись мій дуже добрий товариш, перший президент незалежної України Леонід Кравчук говорив: «Михайле, рано чи пізно політика тобою займеться». Ці слова, як бачите, стали пророчими. Чому саме «Батьківщина»? Найперше, мені дуже імпонує те, що Юлія Володимирівна вміє слухати. Вірніше, вміє слухати і чути, а не приймати рішення одноосібно. Погодьтеся, дуже мало лідерів всеукраїнського штибу мають таку рису. Ми з нею багато дискутуємо, і вона ніколи не апелює тим, що має більший досвід чи є моїм керівником. Це дуже приємно. З іншого боку, приваблює її вміння вникати у найменшу дрібницю будь-якого питання, яке обговорюється. Інколи виникає дивне відчуття, що ця жінка знає усе! А по-третє, на відміну від поширеної думки, Тимошенко не є авторитарною. Бували випадки, коли проекти рішень, які готувалися нею до наради, кардинально змінювалися після того, як присутні переконували її у зворотному.
Мені приємно, що Юлія Володимирівна прислухається до моєї думки щодо процесів, які відбуваються в нас на західній Україні. Тому що Україна дуже різна. І те, що нині є нормою, приміром, у центральній частині, північних чи південних областях, то не завжди це сприймається тут, на заході. Так, я вперше працюю в умовах, коли моїм керівником є жінка. Але до цієї жінки багатьом чоловікам ще дуже далеко.
– Ви знаєте Тимошенко багато років, а зараз взагалі дуже близько спілкуєтеся. Як вона змінилася після переслідувань та ув’язнення?
– Справді, я особисто знаю Юлію Володимирівну ще з 2004 року. Її риси характеру умовно можна поділити на дві частини – ті, які вона ніколи не змінювала та які є її стержнем, і риси, яких вона набула після важкого життєвого періоду. До перших віднесу її глибокий патріотизм і волю до перемоги. А про те, що тепер вона стала дещо іншою, вже кажуть багато людей, які її давно знають. Як на мене, Тимошенко почала більше слухати людей, краще відрізняти, де є правда, а де – добре прихована брехня. Часто, коли сумнівається, вона по десять разів обговорює зі своїми близькими соратниками певне рішення.
Однак після ув’язнення, переживши зраду багатьох людей, які були їй усім зобов’язаними, Юля Володимирівна все ж залишилася надзвичайно доброю людиною. Наприклад, досі турбується долею людей, які були з нею поруч у найважчі часи – приходили під Печерський суд, приїжджали в Качанівську колонію. Цікавиться вирішенням проблем тих людей, які звертаються до неї за допомогою. Часто Тимошенко сама телефонує людям, які звертаються на гарячу партійну лінію. А пізніше цікавиться у них, чи все вдалося вирішити.
Був, приміром, нещодавно випадок, коли одна жіночка із Львівщини зателефонувала на гарячу лінію в Києві з благанням допомогти: в неї вкрали речі на залізничному вокзалі і вона залишилася без нічого, навіть не могла добратися додому. Юлія Володимирівна направила людей з центрального офісу, щоб вони потерпілу посадили на потяг, а мене попросила особисто зустріти її і провести до додому. Ось начебто такі дрібниці, але вони дуже яскраво свідчать, хто така Тимошенко і чим вона відрізняється від багатьох зарозумілих і недосяжних партійних босів.
– Ну, так дії можна розцінити і як своєрідну політичну агітацію…
– У політиці можна лицемірити на публіці. Але поза нею усі маски злітають. У Тимошенко ж вчинки для людей і для власної сім’ї практично не відрізняються.
Не дивлячись на зраду великої кількості близьких соратників, вона не втрачає віри в людей і залишається глибоко віруючою людиною. Скромно, не завжди публічно, молячись, вона каже, що не тримає образи, її більше турбує доля України. Адже ми сьогодні перебуваємо у таких процесах, що можемо втратити державу. Вона озирається в минуле тільки для того, щоб не робити помилок в майбутньому. Юлія Володимирівна, до речі, визнає свої помилки і відкрито про це говорить. Видно, що це її дуже болить. Вона дуже мало спить і встає вдосвіта. Кожен ранок займається бігом і не дає собі розслаблятися. Дуже багато читає літератури.
«Тимошенко навіть нагороджена орденами шахтарської доблесті різних ступенів»
– Наскільки складно працювати із Тимошенко, очолюючи один із найголовніших її партійних осередків?
– Юлія Володимирівна – потужний економіст, і з нею нелегко спілкуватися, тому що вона цікавиться буквально усіма показниками. Приміром, якщо мова йде про жнива, то який середній урожай, які темпи збору зернових в області тощо. Вона цікавиться, яка ситуація в лісовому господарстві, на митницях, в дорожній галузі, скільки і куди виїхало людей на заробітки… Як політик, Тимошенко дуже переживає, що за такого управління теперішньої влади ми скоро залишимося без майбутнього.
Зараз, після завершення вступної кампанії, вона знову спитає: скільки дітей поступили в українські вузи, зокрема «виші» західної України. А скільки поїхало до Польщі. Її всерйоз турбує медична реформа. І Юлія Тимошенко зараз залучила фахівців для того, щоби не дати знищити те, що ще залишилося від галузі, а також вибудувати нормальну європейську модель розвитку медицини. Вона зустрічається з матерями, бо відчуває, як зараз не підтримує держава ні материнство, ні дитинство. Адже при уряді Тимошенко були досить пристойні виплати при народженні дітей…
Тобто, з Юлею Володимирівною мені складно в тому плані, що вона повністю володіє кожною темою, що стосується розвитку держави, і за нею важко встигнути в розумінні усіх процесів та володінні інформацією. Навіть зовсім нежіноча справа – шахтарська праця – для неї не є таємницею. Цікаво, що Тимошенко навіть нагороджена орденами шахтарської доблесті різних ступенів. Такі нагороди присвоюються виключно за рішенням шахтарських колективів.
Знаєте, інколи дивуюся: як в одній людині може бути таке поєднання і жіночності, і твердості духу, і бажання рухатися далі. Вона завжди пам’ятає, які й кому доручення давала, для неї не існує другорядних речей. Через це з нею, з одного боку, складно, а з іншого – легко, бо ти розумієш, що ця людина знає справжню ціну людського щастя.
– Кажуть, ваші партійні успіхи здобули досить велику прихильність Юлії Тимошенко. Чи можна говорити про те, що наступним щаблем вашої політичної кар’єри стане Верховна рада чи керівне крісло у якомусь міністерстві?
– Знаєте, в житті ніколи не кажи «ніколи», тому від зміни моєї нинішньої роботи не зарікаюся. Але я не сказав би, що Верховна рада – це моя самоціль. Я взагалі вважаю, що нам потрібно змінювати Конституцію щодо політичного устрою, і зараз, до речі, над цим якраз працює група фахівців, яку очолює Юля Володимирівна, залучивши потужних фахівців. На моє глибоке переконання, у Верховній раді повинні працювати справжні патріоти, які вміють писати закони, а не бізнесмени чи популісти. Не секрет, що склад теперішнього парламенту є найгірший з усіх попередніх. Через це маємо такий поганий результат його роботи.
Знаєте, мене не стільки цікавить, яку я буду займати нішу чи сходинку в житті держави, – для мене важливо, щоб я був корисним. Сьогодні мене важко здивувати якоюсь посадою, зважаючи на те, які крісла я займав свого часу. Я готовий бути в команді і я в ній сьогодні є. І для мене не важливо, яка це буде висота. Головне те, яку роль я буду там виконувати.
«При Кучмі жоден міністр не розмовляв російською»
– Ви чудово знаєте усю нашу політичну еліту від часів незалежності. Хто нашою країною тільки не керував: і маститі політики, і нахабні донецькі, і звичайні популісти… Зараз у нас – влада бізнесменів. І все одно все не так, як би мало бути…
– Насамперед, скажу, що теперішнє та наступні покоління не простять теперішню владу за те, що вона для управління державою залучила іноземних пройдисвітів-варягів, які Україну сприйняли як свій тимчасовий притулок. Які, керуючи цілими галузями, отримували зарплату більшу, ніж пенсійний фонд використовує місячно для цілої області. Їм роздавали громадянство, житло, посади, величезні гроші з бюджету, а вони без жодної політичної та юридичної відповідальності просто поїхали звідси. За це теперішній владі доведеться відповідати не тільки перед Богом, а й перед усією нацією. Бо такої ганьби не було ще в жодній державі світу: мати такий потенціал (адже українців використовують по всьому світу як одних із найуспішніших менеджерів) і при цьому створити умови, щоби свої фахівці виїхали з держави, а натомість залучити іноземних пройдисвітів, які приїхали в Україну і раптом стали фахівцями широкого профілю!
Наступне. Наша влада свідомо порушила Конституцію України, де чітко написано, що єдиною державною мовою є українська. Хто дав право уряду запрошувати на найвищі державні посади людей, які не володіють нею? Або не хочуть володіти і розмовляють мовою агресора? Люди добрі, я погоджуюся, що український бізнесмен може розмовляти іноземною в себе вдома, в побуті, в транспорті… Але якщо тебе наймає народ України на міністерську посаду чи обирає у Верховну раду, то будь ласка читай Конституцію і вчи українську! Я працював головою адміністрації при колишніх президентах. Наприклад, при Кучмі жоден міністр не розмовляв російською, інакше його позбавляли посади і казали «йди і вчи мову».
Пам’ятаю засідання уряду, де виступав польською мовою новопризначений керівник Укрзалізниці Войцех Балчун. І прем’єр, і деякі міністри захоплено махали головами, наче вони хоч щось розуміли. В мене душа ділилася навпіл! З одного боку, я був гордий за дружній польський народ. З іншого – горів від сорому, що наші варяги з Вінниці чи з того ж Львова сиділи і і тішилися, що взяли іноземного фахівця. До речі, поляк більшу частину свого робочого часу перебував вдома, при цьому йому в Україні нараховували захмарну, за мірками рядового українця, зарплату. Хто за цей експеримент відповість? Хто після такої ганьби подасть у відставку? Прості українці їдуть на заробітки і привозять зароблене сюди, а цей посадовець отриману тут багатотисячну зарплату вивезе до своєї країни.
– Наскільки ефективною, на Ваш погляд, є поліцейська реформа? Адже кому як не Вам, генералу міліції, екс-ректору Львівського державного університету внутрішніх справ, найкраще видно всі плюси і мінуси…
– Я дуже поважаю братній грузинський народ. Але реформу в Україні робили дві їхні леді, одна з яких зараз живе красиво в Європі на зароблені тут гроші, а інша повернулася в Грузію і хвалиться, як вона тут проводила експерименти, а українці так і залишилися зі своєю бідою.
Будучи свого часу у цій системі, я боровся із тим, щоб у ній були чесні люди. Так, було багато поганого у старій міліції, але люди відчували себе захищеними. А що зараз? В поліцію прийшли служити люди з вулиці, без спеціальної освіти. На дороги страшно виїхати, бо керують транспортом і наркомани, і п’яні. І в ДТП гинуть люди більше, ніж на фронті. Купу нових поліцейських із розрекламованої патрульної поліції вже половили на хабарях. А міністр інфраструктури тим часом пропонує понизити допустиму швидкість в населеному пункті від 60 до 50 км за годину. І при цьому навіть не заїкається про те, що в державі немає приладів, які вимірюють швидкість руху…
Я взагалі вважаю, що з найвищим керівництвом – міністрами, керівниками державних підприємств – повинні укладатися суворі контракти, де буде також передбачена їхня відповідальність. Таким чином суспільство зможе контролювати владу. Наприклад, якщо ти міністр охорони здоров’я, то зобов’язуєшся мінімум 10 років лікуватися в Україні, міністр освіти – твої діти вчаться в українських школах і «вишах». А то в нас урядовці тут керують, а їх діти та родичі живуть в Європі чи США і навіть не пов’язують своє майбутнє з Україною.
Не тільки в поліції, а й у всій державній системі повинні змінитися правила гри. Замість тотальної безвідповідальності має бути передбачене чітке і суворе покарання за неефективну роботу на посаді, яку тобі довірив український народ.
– Ваша партія дуже жорстко критикує підняття тарифів для населення, а також систему субсидій. Чи мають ваші заяви вплив на владу?
– Ми вже три роки кажемо, що українського газу цілком вистачає. Але ж ні, вперто імпортують його за високими цінами. Ми говоримо, що потрібно людям монетизувати субсидії, адже це простимулює їх економити енергоносії. Знову ж таки – ні. Спершу нараховують субсидії, а потім зекономлене людиною відбирають. А українці міркують по-простому: навіщо заощаджувати газ чи світло, якщо гроші за них держава потім все одно відбере?
– Для чого взагалі було піднімати тарифи і потім викидати мільярди на субсидії?
– Та тому що так легше вкрасти! Бо в кінці місяця кинули пару мільярдів субсидій на обслуговуючі підприємства – і одразу пішли відкати. От де вони крадуть! Ще зараз з осені знову піднімають комунальні платежі. Начебто віддали формування тарифів місцевим органам влади, а насправді їх визначає уряд. У тих, хто при владі, основне завдання – взяти черговий транш і вивести його у власні кишені через різні схеми. А чому ви не радитеся із суспільством, чи наші діти та онуки готові віддавати накопичені вами державні борги?
«Вперше за часи незалежної України бути педагогом – соромно»
– Думаю, що влада бачить і розуміє, що з країни масово втікають розумні і працьовиті люди. Залишаються в своїй більшості пенсіонери і непрацездатні. Але чому нічого не робиться для того, щоби зупинити цей процес?
– Влада не просто це помічає, вона продукує ці процеси. Їй це вигідно. Тому що неактивною нацією найлегше управляти. Приміром, як тільки молоді люди почали обурюватися низькими стипендіями, їх одразу обмежили. Через два роки кількість студентів, які будуть отримувати стипендії, зменшиться вдвічі. Як тільки малий і середній бізнес почав потерпати від нестачі робочих рук (адже поляки гостинно відчинили свої двері для українців, які готові працювати), влада негайно зобов’язала його виплачувати підвищену вдвічі зарплату і, відповідно, податки, паралельно ввівши захмарні штрафи за незареєстрованих працівників. Як результат, малий і середній бізнес – основа економіки будь-якої держави – сьогодні не розвивається, а тихо вмирає. Якщо хтось піднімає акцію протесту, одразу починається хвиля мобілізації. Через це працездатне чоловіче населення виїздить за кордон, бо розуміє, що це не війна, а політичний «договорняк». Якщо це війна, то не могли ми на 25 % збільшити імпорт з агресором, правда? Влада зацікавлена, щоб народ був смирним, тому всі ці речі робить свідомо. І звідси їдуть вже не тільки працездатні українці, а й студенти.
До речі у Польщі ціна навчання практично така ж, як тут, тільки студенти отримують європейський диплом, який визнається усіма країнами світу. А тут вони не бачать свого майбутнього. Бо виїхавши на навчання, вже, як правило, не повертаються сюди, побачивши кращі умови для самореалізації.
Давайте ще візьмемо до прикладу дві колись найпрестижніші професії – вчитель та лікар. Ще донедавна аби працевлаштуватися у школі чи лікарні, потрібно було дати неабиякого хабаря. А зараз ми маємо вакансії, які ніким заповнити! Бо рядова санітарка у Польщі заробляє більше, ніж лікар у Тернополі чи Львові. Вчителі – це споконвіку основа інтелігенції, але їхня роль у суспільстві сьогодні настільки знецінена, що працювати педагогом за копійки готові хіба відчайдухи. Страшно, але вперше за часи незалежної України бути педагогом – соромно… Ніколи лікар, який рятує людські життя, не може бути бідним. Ніколи вчитель не зможе дарувати частинку свого серця і знання дітям, які харчуються і одягаються краще за нього. Вкладаючи кошти у військову галузь, ми можемо виграти бій, але щоб виграти війну, потрібно вкладати у вчителя. Тому що він навчить майбутніх наших воєнначальників.
– Однак земельна реформа, проти якої так виступали «тимошенківці», все ж не реалізована….
– Вже, слава Богу, представники міжнародного валютного фонду зрозуміли, що просто так український народ не дозволить торгувати землею, і зняли цю вимогу. Та й справді, подивимося приклади Бразилії, Аргентини, Чилі – там чітко видно, як була проведена так звана земельна реформа, як із землі забрали всю родючість, засадивши на десятки років технічними культурами. І нині це – держави-банкрути. В нас вирішили піти таким самим шляхом. Говорили, що так треба. Стривайте! Ринок землі має бути, але дійсно ринок землі, а не вінницький базар! Потрібно створити державний земельний банк, який від імені держави надаватиме землю бажаючим. При цьому вона залишатиметься у власності держави. Ми всі знаємо, як гарно живе Німеччина, Канада, але там понад 80% земель – державні. Та ж Америка сьогодні активно викупляє землю і повертає її у державну власність. Слава Богу, що наразі питання продажу землі у нас відтермінували, але це не означає, що воно зняте. Знаєте, я хвилююся, що наша влада доведе населення до такого зубожіння, що люди просто за безцінь будуть віддавати цю землю, аби вижити.
Ще приклад. У 2008 році ми займали перше місце по експорту соняшника, тобто – сировини. Але коли урядом були введені спеціальні квоти, одразу почали масово будуватися олійні заводи. Тобто ми самі переробляли сировину і продавали вже готову продукцію – олію. Зростало виробництво, створювалися робочі місця. Вже згодом Україна зайняла перше місце по експорту соняшникової олії. А зараз ми продаємо зерно в Італію, вона виробляє макарони й імпортує їх сюди, а ми їх купуємо. Браво! Хто ж заробляє на зерні? Той, хто в своєму житті навіть не бачив, як росте пшениця. А селянин, не маючи де зберігати урожай, після жнив віддає зерно за безцінь. До того ж уряд Гройсмана, який обіцяв, що нагодує селян і зробить їх щасливими, відмінив пільгове оподаткування. Тобто забрав у селян ті кошти, за які вони весною могли купити добрива і техніку…
«Коли ми говоримо про децентралізацію, то «смотрящий» в області не потрібен»
– Сьогодні ВО «Батьківщина» перебуває в опозиції до влади. Водночас на Тернопільщині ваша політична сила на обласному рівні є союзником «Блоку Петра Порошенка». Більше того, входить в керівні органи облради. Як пояснити цей дисонанс?
– ВО «Батьківщина» знаходиться в опозиції до діючого режиму і влади. Та ми не є в опозиції до українського народу. Там, де діюча влада пропонує позитивні рішення, що допоможуть людям, ми її підтримуємо. Але при цьому і критикуємо, якщо є за що.
Через те я хочу висловити вдячність Василю Деревляному, який на посаді першого заступника голови облради робить спроби працювати для блага Тернопільщини, не зважаючи на опозиційність нашої партії. Зрозумійте, ми не є політиканами чи демагогами. Більше того, ми навіть робили все для того, щоб на центральному рівні сформувати уряд і спільно із нинішньою владою працювати на благо народу. Коли ж зрозуміли, що щось не так, вчасно заявили про свою позицію.
Ще один яскравий приклад – Тернопільська міська рада. Коли троє наших партійців всупереч рішенню партії проголосували за сумнівний Генплан міста, Василь Тимофійович розпочав процедуру їх відкликання з депутатського корпусу. Сама по собі ця процедура складна і тривала, але вона дуже потрібна. Бо кожен депутат, який проходить під брендом тієї чи іншої політичної сили, повинен дотримуватися, як мінімум, статуту і партійної дисципліни. Цей приклад повинен показати всім іншим депутатам, що партійна дисципліна повинна дотримуватися усіма. І не важливо, яка це партія. Головне, щоби чітко була дотримана процедура відкликання, щоб ТВК проявляла принциповість незалежно від того, з якої політичної сили ці депутати. Хотілося б, щоб у державі був такий механізм і для депутатів Верховної ради, і урядовців, і суворий закон про імпічмент президента. Тобто має бути вироблена ціла система противаг і запобіжників.
– За статистикою, Тернопільщина сьогодні зрушилася з мертвої точки за рівнем заробітної плати, тим самим вперше за останні десять років випередивши Чернівецьку область. Ви двічі працювали головою Тернопільської ОДА. Чи відповідає дійсності ця інформація?
– Я найменше, працюючи на цих посадах, спілкувався з керівником управління статистики. В мене є такі підозри, що дехто з керівників, які приходили після мене в різні періоди, більше цікавилися статистикою, ніж реально працювали в тих галузях щодо покращення. Що стосується зарплатні, то вона й надалі знаходиться в тіні. Натомість я не чую звітів про погашення заборгованості. Позитивні результати – це коли люди реально відчують, що вони живуть краще, коли збільшиться народжуваність. Це і залучення інвестицій, і кількість людей, які повернулися із закордонних заробітків, тому що тут є краще робоче місце. Нині влада боїться сказати, що найбільшим інвестором на західній України є заробітчани, які невідомо як живуть, невідомо як сплять, залишивши тут діток та членів родини, і передають сюди гроші. Це дуже чітко можна прослідкувати навіть по грошових переказах, не кажучи вже про тих, хто передає просто так, готівкою. Завдання влади – щоб ці люди повернулися сюди. Бо людина, яка їде на заробітки, – це як мінімум розірвана родина, це діти, які виховуються в неповних сім’ях. І 50 євро на тиждень до школи не замінять материнської чи батьківської любові. Зростає ціле покоління соціальних сиріт, які в майбутньому будуть озлоблені на владу, державу і ніколи не пробачать, що найкращі роки дитинства вони провели без батьків.
– Яким чином на ці процеси може вплинути облдержадміністрація?
– Як на мене, посада голови облдержадміністрації вичерпала себе. Коли ми говоримо про децентралізацію, то «смотрящий» в області не потрібен. Нині кожен голова ОДА виконує ті повноваження, які йому делегувала обласна рада. А простіше створити виконком, який буде виконувати ту ж роботу, тоді як обласна рада матиме виключно нормативні і контрольні функції. Відтак не потрібно буде за державний кошт утримувати великі шати ОДА.
«Краще хай роблять так, як роблять, ніж мають не робити взагалі»
– Вдруге будучи головою ТОДА, ви започаткували ряд грандіозних проектів: переформатування Вишнівецького замку для прийому закордонних делегацій, створення розвиненої туристичної інфраструктури в Зарваниці, добудова обласного архіву та бібліотеки-довгобуду у Тернополі. Чи знайшли ваші задуми продовження у ваших наступників?
– Знаєте, дуже важливою проблемою в українському державному управлінні є відсутність правонаступності. Кожен, хто приходить після тебе, починає із заяв, що все те, що було до нього, – неправильне. Це дуже погано. Я вважаю, що такі посади, якщо вони збережуться, повинні мати систему контракту. На них мають приходити люди, які публічно захищають свій план розвитку території, апелюють реальними розрахунками. Тобто, доводять свою відповідність такій посаді. Коли я брався за якийсь проект, то обов’язково долучав до роботи фахівців, патріотів.
По Вишнівецькому замку справді була дуже цікава програма і тодішні керівники центральних органів влади після моїх переконувань мали намір підтримати її. Тому що там унікальне місце і поєднання культур не лише українського, а й молдовського, австро-угорського, польського, литовського народів. Тоді можна було задіяти на міжнародному рівні великі грантові кошти. Що там зараз робиться, я не знаю. У Збаразькому замку теж багато вдалося зробити, і це завдяки тому, що там був дуже відповідальний керівник, дай Боже, щоб він донині працював.
З однодумцями ми також тоді запровадили непогану, як на мене ідею, сільських амбулаторій та телемедицину. В декількох лабораторіях та ФАПах було вже все зроблено. Дуже шкода, що ця ідея тоді не отримала підтримки, але зараз, на скільки я розумію, вже починають говорити, що за цим справді майбутнє медицини. Телемедицина – це, наприклад, коли дитинка народжується десь у селі, всі дані занесено в комп’ютер і можна по спеціальному телеканалу зв’язатися з клінікою чи районною лікарнею і провести, так би мовити, віддалений огляд спеціалістами.
Найболючіше для мене питання – добудова обласного архіву і обласної бібліотеки – найбільшого довгобуду Тернопільщини. Приміщення нового архіву, на завершення якого я «вибив» у Києва 16 мільйонів гривень, було повністю занедбане очільником ОДА, який прийшов після мене. Відтак разом із будівлею пропадають всі вкладені у неї державні кошти. А в бібліотеці мав бути створений сучасний науково-культурний центр із електронною книгозбірнею. Знову ж таки після того, як я залишив Тернопільщину, цей проект повністю був похований. І таких прикладів, упевнений, в Україні дуже багато. Тому дуже важливо створити таке законодавче підгрунтя, щоби уже затверджені проекти обов’язково були реалізовані і завершені, незалежно від того, скільки керівників помінялося у кріслі.
Загалом вважаю, що мав дуже мало часу (Михайло Цимбалюк у 2010 році очолював ТОДА всього півроку, –авт.). Планів було дуже багато. Та на все Божа воля. Як хто після того працював, дуже важко судити. У кожного свої критерії.
– Очолюючи Львівщину свого часу, Ви мріяли капітально відремонтувати дорогу Тернопіль-Львів. Навіть домоглися вибити на це кошти з державного бюджету. Але політичні інтриги завадили Вам втілити цей задум в життя. Сьогодні ж багатостраждальна траса нарешті ремонтується. Ви щотижня маєте змогу нею подорожувати. Як оцінюєте якість і хід робіт?
– Краще хай роблять так, як роблять, ніж мають не робити взагалі, бо вона давно свій ресурс вичерпала. Наступним кроком має стати будівництво повноцінної траси, яка сполучатиме західну Україну з півднем. Вона має бути широкою, з іншими навантаженнями, проходити поза населеними пунктами. Звичайно, що зараз простіше виконувати всі ці роботи, бо в той час, коли я працював на Львівщині, «донецька» влада не настільки, м’яко кажучи, була налаштована на користь західної України. Тоді нас реально не любили і не визнавали. Дякувати Богу, що в той непростий час нам вдалося спільно з Андрієм Садовим (міським головою Львова, – авт.) відстояти ідею будівництва стадіону, який, до речі, до сьогодні є окрасою не тільки Львівщини, а й України. Так само вдалося збудувати прекрасний аеропорт, який слугуватиме людям і державі найближчих як мінімум 50 років. І тоді також збудували три дороги до кордону, які стоять у відмінному стані донині. Тільки той, хто працював в умовах, коли державні гроші на захід України виділялися або мізерні, або не виділялися взагалі, може зрозуміти, чому ці втілені в життя проекти мають для мене таке велике значення.
«Мій син ще своє останнє слово не сказав»
– Скажіть, Ваш син Віталій, який декілька років тому дуже активно заявив про себе в Тернополі, чомусь так і не взяв участь у місцевих виборчих перегонах, а невдовзі дещо навіть відійшов від активної публічної діяльності. Чому? Чи Ви не бачите його місце у політиці?
– Насамперед скажу, що я пишаюся своїм сином. І підтримую його в будь-якому виборі. Вважаю, що в його віці він має право грати свою гру, право вчитися перемагати, і я даю йому повну свободу дій. І одночасно він може допускати помилки і має навчитися виправляти їх, тому що я теж в своєму житті багато помилявся.
Розпочавши активну публічну діяльність, Віталій щиро вірив, що громада Тернополя після другого Майдану перестала бути байдужою. Він з великим ентузіазмом занурився у вивчення проблем міста і шукав шляхи їх вирішення. Якщо спершу і була думка взяти участь у виборах, то потім відчув, що для того, аби взяти на себе таку велику відповідальність, потрібно ще трохи досвіду. Втім, після оголошення результатів виборів був страшенно розчарований, адже людська байдужість до свого міста і його проблем нікуди не зникла. Люди знову голосували за розмиті обіцянки і популістські гасла. Напевне, саме це розчарування і змусило його дещо відійти від публічної діяльності, допоки суспільство не почне розуміти, що доля міста – в руках самих людей, а не однієї партії.
Не бачу жодного вчинку, через який мені би було соромно за сина. Він є мудрою людиною, вчиться, пробує. Я вважаю, що він зробив дуже правильно, прийнявши рішення не брати участі в нинішньому політичному болоті, пізнавши його з іншого боку. Але переконаний, що він ще своє останнє слово не сказав. Для нього від мене, батька, є все: мій досвід, моя наука, моя підтримка. Я не зробив жодного кроку, щоб йому було соромно за мене. І я в нього вірю, бо бачу його потенціал. Усі проекти, які він зараз розпочинає, є успішними. І, скажу по секрету, у нього є своя мета, хоча поки що про неї знає дуже обмежене коло людей.
– Якби сьогодні вам запропонували роботу на Тернопільщині, скажімо, очолити поліцію чи ОДА, яким би було ваше рішення?
– Для Тернопільщини я зможу зробити значно більше, перебуваючи за її межами. Я не хочу образити тих людей, які мене поважають, з якими я товаришую. Для мене це дуже близький край. Хоч я народився на Прикарпатті, але саме в Тернополі живе моя сім’я, сім’я мого сина. Я знаю, що зроблю для нашої області ще дуже багато.
Газета «Номер один» (м. Тернопіль), 31 серпня 2017 рік.
