Українська армія – це не комерційний бренд, який може бути приватизований або по-рейдерські захоплений.
Права на це немає ані у Верховного головнокомандувача, ані у Генштабу, ані у придворних «волонтерів» або новоспечених замполітів.
Восени минулого року Юлія Тимошенко оприлюднила Нову стратегію миру та безпеки та запропонувала українському народові широку суспільну дискусію і повноцінне партнерство у визначенні шляхів відновлення миру, повернення Криму і Донбасу, побудови європейської України.
При розробці заходів з реформування і зміцнення Збройних Сил були враховані пропозиції тисяч діючих і колишніх військовослужбовців. Головні проблеми армії, про які говорили і писали воїни, що пройшли війну, полягають не лише в рівні заробітної плати, а й, значною мірою, в тому, що ставши переважно контрактною, вона по суті внутрішніх відносин залишилася армією радянського типу.
Ця її «совкова» сутність досі виражається у ставленні до людей, як німого людського матеріалу, як до рабів.
Політичні події, пов’язані з висуванням кандидатів на пост Президента України, відкрито продемонстрували скотиняче ставлення до військовослужбовців з боку військово-політичної верхівки країни.
Влада та її підгодовані придворні голосно обурилися самим фактом того, що «їхні піддані» в камуфляжі посміли мати свою думку і вирішили, що в них, як у громадян, є право на вільний вибір.
За непокору цькування і образ з боку Банкової та її шавок зазнали воїни, які проливали кров за свою країну і мають значно більше прав на шанобливе ставлення, аніж торгаші з влади.
Ображаючи тих, хто кожного дня впродовж цих довгих п’яти років війни, на кожному метрі лінії фронту, в Іловайську, ДАПі або Дебальцеве захищав країну і право нашого народу на незалежність, влада відкрито продемонструвала, що дивиться на країну і армію як на свою приватну власність.
Це вже було в новітній українській історії. Чим закінчилося, всі пам’ятають.
Андрій Сенченко, Координатор Воєнного кабінету Юлії Тимошенко, Facebook, 4 лютого 2019р.