4 вересня – день пам’яті Василя Стуса… 33 роки тому він помер у пермському таборі.
Василь Стус – не просто великий поет. Це – абсолютна, чиста, кристалізована совість нації. Він не потребує канонізації. Бо він сам – Канон, критерій і мірило… Символ і знак, жертва, принесена на олтар свободи, незалежності, духу та волі України…
Що найцікавіше – у нього майже немає політично забарвлених творів, лише декілька. В цьому його відмінність від когорти шістдесятників. Передусім, його поезії – це почасти складна, а почасти ніжна, багатоповерхова і тонка лірика. Така, якої не було ні в кого – ані до, ані після Стуса…
Але певно в тому й є його велич, масштаб та значення. Бо у тій українській ліриці відчувалася така сила і така нездоланність, що проти нього постала вся міць тоталітарної системи. Ця потвора відчувала смертельну загрозу… Вона інстинктивно чула, що з цих рядків здіймається така хвиля, яка годна розтрощити й зламати її вщент…
Саме тому проти нього були і прокурори, і судді, і адвокати…
«Біблія» українського відродження мала б починатися такими рядками: «Спочатку було Слово. І Слово те було Стусове…»
По собі знаю: людина, яка бодай один раз прочитала щось із Василя Стуса, – вже ніколи не буде такою, як раніше. Ця поезія б’є струмом… Це – одкровення і катарсис, це очищення і нові обрії власного самоствердження. Це патріотизм і «українськість» зовсім інакшого рівня…
Гойдається вечора зламана віть,
Мов костур сліпого, що тичеться в простір
останньої невіді. Жалощів брості
коцюбляться в стінні. А дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть,
туга ніби слива, рудою налита.
О ти всепрощильна, о несамовита!
Осмутами вмита твою неясить.
Поорана чорна дорога кипить –
Нема ні знаку од прадавнього шляху!
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких доторкань. О піддайся покуті
непевности. Господи, дай мені жить.
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколисана в смернім аркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть
Юлія Тимошенко, лідер партії «Батьківщина», Facebook, 4 вересня 2018р.
