7 років, а досі болить… Дуже болить за непоправними, незворотними втратами…
І, мабуть, нехай болить. Хай ятриться й не гоїться… Бо найгірше, коли героїчний вчинок твого народу перетворюється просто на день календаря, на «історичну дату», на роковини. Коли забуваються емоції, коли тьмяніють враження, коли перестає щеміти серце…
Мусимо пам’ятати його – цей ще один бій за незалежність, за волю, за гідність. Щоб не порожньою була перемога, щоб не марними були жертви, щоб втілити те, про що мріялось на Євромайдані, щоб збулися надії та сподівання тих, чиї імена навіки вписані у реєстри Небесної Сотні.
Читаю сьогодні ваші спогади вже семирічної давнини, і мені стає гордо на душі. Якими ви були гарними, світлими, чудовими. Я від усього серця дякую кожному причетному! Бо ж ви довели: ми ніколи не житимемо в ярмі. Ми обов’язково будемо вільними. Ми не збайдужіємо, не опустимо рук, не здамося. Ми неодмінно отримаємо ту велику, сильну й прекрасну Україну, якої варті, яку виборювали, за яку віддавали життя…
І хай скажуть, що нам ще рано до Європи, що ми повинні ухвалити ще якийсь закон і провести якусь реформу – то все минуще. Ми вже в Європі. Бо європейським є наш дух і наші прагнення. Бо наш європейський вибір підписано димом свободи Майдану… Бо наш шлях до Європи проліг через Небо…
Слава Україні! Героям слава!
