За останні декілька місяців проїхав трьома областями країни. Побував навіть у самих віддалених селах та селищах.
Так, дійсно, бувають винятки, хоча зазвичай таке село, не хочеться говорити «занедбане», але шикарним життям точно не розбещене.
Нема доріг, багато кинутих будинків, відсутні ФАПи, іноді немає ні школи, ні дитячого садочка, клуб стоїть розвалений, дуже погано ловить телефон, нема молоді… І стає зрозумілим: це село разом зі своїми жителями, яким в більшості за 60, доживає свого віку.
А навкруги — поля… Оброблені, засіяні… Шикарними комбайнами та тракторами збираються зернові. Йдемо на рекорд!
Традиційно Україна мала прекрасні чорноземи, і 90% доходів селяни брали з аграрного виробництва. Є навіть такий термін – «моно залежні». Але сьогодні, зазвичай, засновники наших великих сільськогосподарських підприємств — містяни. Вони мають кошти, можуть купити землю, техніку, засоби захисту. А селяни відсторонені.
Політика країни в аграрному секторі розділило неподільні до цього життя людей і виробництво сільськогосподарської продукції. Однією рукою рятуємо африканські країни від голоду, наповнюємо міські бюджети податками за рахунок виробництва сільськогосподарської продукції, іншою – вбиваємо власне село.
Україна в політичній частині Асоціації з ЄС зобов’язалась привести внутрішній устрій, принципи, цінності, правила ведення бізнесу в Україні до європейського аналогу. В тому числі – відкрити по європейськи економічні свободи для громадян. Окрім 4,5 мільйонів селян, які без реєстрації займаються сільським господарством, у нас, наприклад, ще понад 2 мільйона жінок шиє на дому, мільйон громадян таксує, ще мільйон ремонтує та будує…
І політика, якщо ми говоримо про Європу, повинна бути побудована в інтересах цього бізнесу теж, тих людей, які щось роблять самі, будуючи свою справу. Але, чомусь, коли ми сьогодні кажемо «бізнес», то маємо на увазі інтереси засновників таких собі ТОВ, ЗАО, АТ, а економічні інтереси громадян, які здійснюють діяльність і самі себе годують, навіть не вкладаємо в це поняття.
Європейські країни не займають перших рядків, після американців чи бразильців, у багатьох продовольчих питаннях. У таких, де ми можемо про себе пафосно казати, що годуємо декілька африканських країн. Але в кожному селі у них є і найпотужніший інтернет, асфальт, кінотеатри, магазини, боулінги, спортивні споруди. Вся інфраструктура є. Чепурні ферми і веселі люди. І взагалі – сучасно і людно…
В таку сільську місцевість повертаються. В багатьох країнах йде так звана зворотня урбанізація. Міста утримують свої показники населення у все більшій мірі за рахунок імміграції. Половина людей, наприклад в Австрії, живе в сільській місцевості і каже що там жити набагато краще.
І не обов’язково працювати фермерами та вирощувати продукти харчування. За статистикою в сільській місцевості тільки 1/8 людей зайняті напряму у сільському господарстві. Але, саме завдяки заможному фермерству, створена така приваблива і для айтішників, і для науковців, і для промисловиків атмосфера, середовище, інфраструктура.
В чому ж основна відмінність між нашою та європейскою політикою щодо позаміських територій?
У більшості європейських країн є правило допомагати місцевим громадам самим формувати своє майбутнє. Якщо громада на якийсь проект економічного розвитку виділила 1 євро, то міністерство допоможе і добавить ще 1 або 2 євро. Але і громада не направляє ці кошти на тих суб’єктів які живуть поза її межами. Вона підтримує виключно внутрішнього виробника. Навіть якщо кошти йдуть виробнику напряму по якимось програмам – критерій важливості цього бізнесу для громади завжди важливіший, ніж показник собівартості чи обсягу виробництва.
Це політика не проїдання, а випереджаючого розвитку. Свідомого формування громадою своєї економічної основи, своєї бази!
Наприклад, сьогодні в України в конкуренції на покупку землі більшість шансів виграти має містянин з товстим гаманцем ніж селянин з руками. На землю дивляться, як на засіб спекуляції — сьогодні куплю, а завтра здам в оренду або дорожче продам. В Європі, якщо землю купують не для докладання власної праці, а для вкладення коштів, доходи від діяльності на ній оподатковуються на загальних підставах, а якщо для перепродажу – то ще й сплачують додатковий податок. В деяких країнах він так і називається «на спекуляцію».
Якщо ж землю купив фермер і на ній господарює сам, то він точно це вкладення окупить вдвічі швидше, оскільки податки для нього – мінімальні.
Ось і виходить, що головний попит на землю в Європі формують не ті, хто розглядає її як засіб для вкладення грошей. За неї конкурують між собою мільйони фермерів, тому і конкуренція, я ціна на неї – високі. А в нас інтерес мають лише декілька тисяч містян та декілька десятків олігархів…
Європейці, що працюють на землі, також мають набагато більше податкових послаблень, більше прямої підтримки, більше адміністративного захисту ніж в нас. Але там ти повинен кожен рік підтверджувати в податковій і доводити що сільське господарство це була основна зайнятість і основні доходи. Те, що ти засновник підприємства, де хтось працює, ще не дає тобі повного права називатись фермером! А всі податкові опції і пряма підтримка надається саме фермерам.
Одержавши індивідуальний податковий код разом з паспортом, ти під ним можеш здійснювати індивідуальну трудову діяльність. Тільки такі громадяни мають податкові преференції (У нас тільки для юридичних осіб!).
Фермери мають нульову ставку прибуткового податку з трудових доходів фізосіб межах так званого «соціального самозабезпечення», які складають 5-10 тисяч євро.
Наприклад в Німеччині – 8,3 тисячі євро на одну особу в рік. Тільки після того, як ти перевищив цю межу, ти повинен сплачувати податок. А куди ж йдуть ці кошти? В місцевий бюджет. Тобто, всі місцеві бюджети в найбільшій мірі залежать від прибуткового податку громадян-мешканців, тому громади й спрямовують підтримку на виведення бізнесу своїх громадян понад межі самозабезпечення. А центральна влада їх до цього стимулює та допомагає.
На доходи ж від здачі землі в оренду, що вважається «пасивним доходом», суттєві пільги не поширюються. Тільки якщо сам працюєш, якщо ти «економічно активний». При цьому, якщо маєш землю, то повинен показати або «активні», або «пасивні» доходи. В іншому випадку – попадеш під підозру приховування доходів і сплатиш ще й штраф. Тобто, ці «податкові нулі» спонукають тебе не сидіти склавши руки, чекаючи чогось від суспільства та влади, а діяти.
І ці норми нам дуже було б потрібно ввести у себе. Найперше, що потрібно формалізувати — індивідуально-трудову діяльність у податковому та соціально-пенсійному полі. Надати економічну свободу, рівність громадянам, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю — в нашому випадку фермерством.
Щоб людина, яка вирішила займатись виробництвом, не лякалась високих податків, перевірок, підозр і не йшла «в тінь», на базар, на неорганізований та невідповідальний перед споживачами ринок.
А якщо людина перейшла з «тіні» у «світло», то для неї потрібно зробити мінімальні податки, преференції, підтримку і атмосферу довіри доти, доки вона веде себе перед громадою, споживачами і контролюючими органами прозоро і відповідально. Так, вимоги повинні бути. Але адекватні!
У законопроектах про сімейне фермерство (№6490) ми вже чотири роки намагаємось ідентифікувати в податковій площині громадян-членів сім’ї. Нехай не буква-в букву по європейські, але із відповідними преференціями. Пропонуємо робити це через голову сімейного господарства, сказавши йому нехай один з вас буде ФОП, але ви всі будете відображені у податковому полі з порівняно нижчими ставками, але зі статусом легального виробника, з перспективою мати пенсію, соціальний захист, пряму підтримку. Такі пільги і статус сільгосптоваровиробника дає тільки четверта група.
Ці кроки вже ініційовано, чекаємо розгляду законопроектів. Наступне завдання – маємо думати, як перевести сільські громади на активну позицію, щоб теж, як в Європі, продумували, планували та впливали на розвиток своєї економіки, на джерело своїх майбутніх доходів та податків. Щоб були спроможними та відповідальними, а не кивали на центральну владу. Для цього нам потрібно буде дійти консенсусу на національному рівні як диференціювати політику між громадоформуючими і екстратериторіальними господарствами. Або податками, або прямою підтримкою, або їх комбінацією. Хоча, повертаючись до досвіду ЄС, у багатьох країнах її членах ще зберігаються адміністративні бар’єри – органи місцевої влади можуть і не схвалити та не дозволити купівлю-продаж земельних ділянок в певних випадках.
З європейського досвіду очевидно – політика збудована так, що громада ростить свого суб’єкта, який в подальшому платитиме їй податки. Часто таку політику називають локальний економічний протекціонізмом. Інколи, коли прибічники глобалізму критикують, зауважуючи, що і Світова Організація Торгівлі, і сам Європейський Союз якраз і створені, щоб зняти бар’єри, що всі повинні бути в однакових умовах, європейці додають – добре, «..протекціонізм в розумних межах», натякаючи, що «активні» громадяни і «активні» громади – це святе, зберігаючи за першими податкові преференції, а за другими – право на пріоритетну пряму підтримку бізнесу їх мешканців.
І ще одне: європейці дбають, щоб селяни були заможними, щоб вони не конкурували за рахунок дешевизни своєї продукції. Європейський продукт самий дорогий на світовому ринку, але і найбільш користується попитом. Чому? Тому, що за цією продукцією стоїть відповідальний виробник.
Відповідальність і репутація виробника – основа європейського стандарту якості. Будь який німецький політик скаже, що потрібно, щоб селяни заробляли багато, щоб могли купити все, що їм необхідно, в тому числі недешеву, але якісну техніку, приладдя німецького виробництва. А німецький промисловик, конкуруючи якістю, а не ціною, міг споживати найкращі німецькі продукти. Політика уряду направлена на заможну людину!
При цьому на ринку Європи в достатній кількості присутні і продукти середні по цінам, в тому числі і України, і дешеві з країн «третього світу». Але поважаючий себе німець купить німецький трактор, а німецький виробник працівник заводу купить німецьку продукцію.
Тобто, і підтримка, і пільги надаються не на здешевлення продукції, а на конкурентоспроможність та дохідність виробників.
Тому головне, що ми маємо продумувати сьогодні і впроваджувати завтра, – як зробити селян багатими, як містян робити багатими, як між ними налагодити обмін, який розвиватиме внутрішню економіку. Як зробити громадян і громади «активними» і спроможними бути самодостатніми.
А по-простому – як бути європейцями.
Вадим Івченко, народний депутат від «Батьківщини», Лівий берег. Блоги, 10 листопада 2017р.
