Запровадження ринку землі для України є доленосним рішенням.
З одного боку, необхідність вирішення цієї проблеми назріла і для задоволення соціальних потреб селян, для розвитку малого і середнього підприємництва, для макроекономіки, екології, глобального позиціонування України. З іншого боку, ціна помилки надто велика.
Палким прихильникам відкриття ринку землі нагадаю: саме український народ завдяки зусиллям проукраїнських політиків, вчених Академії аграрних наук наділив селян землею. Земля сільськогосподарського призначення приватизована не представниками усього народу, а лише селянами з метою забезпечення їх ефективного господарювання. Ще раз наголошую — саме господарювання, а не перепродажу будь-кому.
У 90-ті таким же чином приватизовувались заводи та фабрики. Трударям роздавали «ваучери» і казали, що вони тепер стали справжніми власниками і можуть робити з цими ваучерами що завгодно. Чим все це завершилось? Приблизно за декілька років всі підприємства були викуплені грошовитими підприємцями або просто відібрані бандитами. Ваучери продавали за пляшку горілки, за кілька рублів, адже на той час в країні вирувала економічна криза і людям потрібні були хоч якісь кошти.
Час іде. І сьогодні, коли знову Україна переживає величезну економічну та політичну кризу, питання продажу землі порушилось і активно розкручується. Хоча так звані лобісти скасування мораторію ведуть мову не про покращення умов господарювання селян, а лише про реалізацію їх прав на продаж землі. Мова йде про власника, а не про господаря землі! Селянина підштовхують до продажу ресурсу, на якому господарюватимуть інші особи. Хоча насправді доходи селян від оренди чи навіть продажу землі залежать не від скасування мораторію, а від чесної поведінки бізнесу, на яку ті ж таки селяни не впливають і варто сказати, що і сподіватись на це не варто.
А влада усвідомлено або ні підтримує політику агрохолдингізації сільських територій. Їй байдуже, що безконтрольне розростання холдингів, як хижацького економічного явища, вихолощує соціальну спрямованість мети земельної реформи в Україні.
Фактом є і те, що в Україні відсутні офіційно зареєстровані агрохолдинги. Існує корпоративна участь та оформлення бізнесу на довірених (а іноді і підставних) осіб окремих сільськогосподарських підприємств. І останнім часом юридичними службами агрохолдингів масово реєструються все нові фермерські господарства. Нагадаю, що за Указом Президента України від 1994 р. формування агрохолдингового бізнесу заборонялося. Хоча на практиці Указ не виконувався. Але з 2006 року після ухвалення змін до Земельного кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення ситуація почала розвиватись в іншому напрямку.
Досвід Аргентини, Бразилії, інших не дуже благополучних країн засвідчує, що коли 1-2% «латифундистів» контролюють близько половини сільськогосподарських угідь, у державі з’являються значні як соціальні, так і економічні проблеми.
Так чому ж ситуацію, яка сьогодні склалась в країні, не зупиняє влада? Питання риторичне. З одного боку великий бізнес вивів аграрне виробництво України з глибокої кризи на провідні позиції у світовій економіці. Але з іншого – набрав сили для свого політичного захисту та зростання. А також отримав монопольне використання бюджетної підтримки галузі. За період з 2000 по 2017 роки на підтримку фермерства урядами було спрямовано менше 1 млрд грн, у той час як щорічно кожен окремий агрохолдинг отримував з бюджету країни значно більші суми. Розподіл бюджетної підтримки 2017 року є яскравим прикладом пріоритетності в аграрній політиці сьогодні.
Олігархи лобіюють зміни до законодавства з метою легалізації продажу прав оренди землі, прав на суборенду без згоди селянина – власника землі. Гроші, отримані в результаті таких махінацій із землею, проходять у тому числі й повз сільські бюджети.
Назріли і питання про узгодженість адміністративно-територіальної реформи з реформою самоврядності кожного села, формування у кожному селі корпоративних об’єднань співвласників землі та інших об’єднань, що сприяють збереженню сіл. Така практика має місце у розвинутих країнах.
Потрібна пріоритетна підтримка політики держави направлена не на продаж, а на придбання землі селянами. Отже, в умовах різного розуміння мети запровадження ринкового обігу земель потрібно «сім разів відміряти, перш ніж різати»!
Маємо усвідомлювати відповідальність перед нащадками за свої села, свою землю за можливість гідного майбутнього українців.
При розпорядженні наділеною землею селянам слід пам’ятати про весь народ України, а також про національну безпеку. Звідси має прийти і розуміння ціни помилки, яка може бути надто великою у питаннях ринку землі і для селян, і для народу України в цілому. Очевидно, що це і є підґрунтям для надання пропозицій владі щодо проведення відповідного референдуму для зваженого прийняття цього доленосного рішення, для виправлення попередніх помилок. Але при цьому слід у повному об’ємі проінформувавши населення про стан та сутність справи. Як правило, народ не помиляється!
(За матеріалами наукової доповіді: «Обіг земель сільськогосподарського призначення за селозберігаючою моделлю аграрного устрою України)».
Вадим Івченко, народний депутат фракції «Батьківщина», lb.ua, 11 жовтня 2019р.
