Коли про децентралізацію віщують державні чиновники, громадяни поблажливо посміхаються й переключають телевізор на інший канал. Мовляв, що з них візьмеш, самі не відають, що роблять.
Інша справа, коли йдеться вже про реальні урядові програми, за допомогою яких влада отримує чергові транші від іноземних лихварів.
Децентралізація – одна з таких програм. Думками про неї з нашим кореспондентом поділилися фермери з різних регіонів України, а узагальнити підняті питання ми попросили народного депутата України Вадима Івченка.
Вадиме Євгеновичу, як Ви оцінюєте ефективність Адміністративно-територіальної реформи, започаткованої в Україні під гаслами децентралізації влади і підвищення фінансової спроможності сільських територіальних громад? Зокрема, чи змінює вона життя пересічних селян і фермерських господарств?
– Те, що відбувається, реформою навіть не варто називати. Терміни реалізації програмних документів, покладені 2014 року в її основу, давно вичерпані, а більшість завдань залишилися утопічними прожектами. Так, про розрекламовану «добровільність об’єднання» дуже швидко забули, а фінансові можливості одних громад збільшились виключно за рахунок інших. Та й сам процес так званого реформування віддали на відкуп чиновникам, які діють як лебідь, рак і щука з відомої байки. Як правильно, ніхто не знає, а діяти потрібно (за височайшим повелінням) «виключно в межах конституційних норм», інакше можна й за грати потрапити. В результаті така децентралізація демонструє свою відверту неефективність і неспроможність досягати поставлених цілей.
Все частіше від урядників можна почути про перспективи приєднання навколишніх сіл і містечок до великих міст. Що від таких «нерівних шлюбів» отримають селяни?
– Не так давно перший заступник Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України В’ячеслав Негода недвозначно заявив: «Міста обласного значення апріорі є спроможними. Вони є центрами росту, і ми завжди рекомендували в першу чергу об’єднуватися сільським громадам з такими містами». А експерт Центрального офісу реформ Ю. Ганущак у своїх висловлюваннях ще відвертіший: «2018-й може стати останнім роком добровільного об’єднання… Нові вибори до місцевих органів влади відбудуться на новій територіальній основі. Формування районів буде здійснюватись виключно з підстав організації державної влади. Особливих переговорів тут не буде. І очевидно, що це буде об’єднання навколо великих міст. Великі – це понад 50 тисяч». Чи не правда, схоже на примусову колективізацію минулих років?
Результати не забаряться. Візьмемо для прикладу Дніпропетровську область, Новомосковський район. Про скандали, що постійно киплять там навколо створення Піщанської ОТГ, газета обласної Асоціації фермерів та приватних землевласників «Фермер Придніпров’я» пише так часто і багато, що тема вже стала топовою.
Спробуйте переформатувати будь-яку область, сконцентрувавши її мешканців у містах та обласному центрі, й вам стане зрозуміло, що новоявлені «реформатори» або зовсім не розуміються на демографії, або просто несповна розуму й намагаються свою маячню нав’язати суспільству поза межами здорового глузду, а пропагована ними «децентралізація» перетворюється у грандіозний експеримент над суспільством (передусім сільським населенням), який може стати апофеозом руйнування соціальних основ держави.
Невже селяни і їх найсвідоміша частина,тобто фермери, не розуміють згубність курсу на такого роду реформування села?
-Чому ж, розуміють, але не всі. Є й такі, кому все життя хотілося в місті жити і називатися не селянами, а міщанами. Як колись Мартин Боруля. Багатьох заспокоюють колисанки політичних повій, яким доля села та його мешканців байдужа. Але є й інші політики, інші партії, які намагаються допомагати селянам розібратися, що насправді криється під назвою «децентралізація».
Сьогодні на сільських територіях виникає здоровий спротив проти запропонованого варіанту «підвищення» їх фінансової спроможності. На Дніпропетровщині і майже в усіх регіонах України відбуваються акції сільських мешканців проти об’єднання з містами. Численні повідомлення про них надходять також з інших регіонів – Волині, Житомирщини, Київщини, Львівщини, Харківщини, Хмельниччини, Прикарпаття тощо. Виявилося, що об’єднуватися з містами не поспішають не тільки самодостатні села – заради чого вони повинні ділитися своїми земельними, лісовими та водними ресурсами із містами? Натомість бідні, дотаційні села теж не хочуть ставати частиною міст, бо їм не знайдеться місць в майбутніх органах самоврядування, відтак їхні проблеми вирішуватися не будуть, а їх самих вважатимуть людьми другого сорту. Стереотипи минулого живучі!
А що підказує закордонний досвід?
– Все залежить від країни, її традицій, звичного укладу життя, особливо сільського. Незаангажовані експерти вважають, що закордонний досвід свідчить про неоднозначність процесів приєднання сільських територій до міст у процесі здійснення фінансово-бюджетної децентралізації, особливо на перших її етапах. Ми звикли посилатися на Польщу, так у ній приєднання сіл до міст розпочалося через 25 років після початку реформи. Зокрема, лише у 2014 році було ініційоване приєднання навколишніх сіл до м. Зелена Гура і до м. Познань. При цьому жителі 16 сіл навколо Зеленої Гури проголосували на референдумі за приєднання до міста, унаслідок чого місто з населенням 138 тисяч мешканців отримало поповнення з 16 тисяч селян. А от щодо Познані, то навколишні села не захотіли втрачати свою ідентичність і не підтримали запрошення міста про приєднання до нього.
Однак в Україні ситуація розгортається за дещо іншим сценарієм. Зокрема, обласні чиновники формують такі перспективні плани, які ігнорують позицію сільських територій. Крім того, формування ОТГ сьогодні супроводжується стрибкоподібною передачею на їх рівень частини адміністративних функцій, які до цього виконувалися районними органами влади. Тим самим, відбувається безсистемне подрібнення районів, наслідком чого стає руйнація їх інституційної інфраструктури, загострення протистоянь між мешканцями сільських і міських, а також окремих сусідніх сільських населених пунктів, розростання бюрократичного апарату.
Асоціація фермерів і приватних землевласників України має свої відокремлені підрозділи – обласні та районні Асоціації. Проте їх монолітність може зазнати руйнівного впливу так званої децентралізації. Що робиться, аби цьому запобігти?
– Фермери живуть у селі, на полях якого вирощують свою продукцію. Вони беруть активну участь у житті села, розбудові його інфраструктури, вирішенні побутових та інших проблем місцевих мешканців. При цьому звично співпрацюють з місцевими громадами, сільськими Радами. А тепер налагоджені схеми ламаються заради міфічних цілей, видуманих горе-реформаторами. Адже сьогодні в Україні відбувається перекидання відповідальності за скорочення мережі загальноосвітніх закладів і медичних установ у сільській місцевості на органи місцевого самоврядування сільських територіальних громад. Але ж світова практика і здоровий глузд свідчать про те, що відповідальність за розвиток сільської освіти і медицини не може перекладатися виключно на сільські Ради. Ці органи лише можуть виконувати делеговані їм державою повноваження, використовуючи для цього фінансові ресурси, спеціально виділені з державного бюджету. Вони ж можуть, в межах чинного законодавства, взаємодіяти з різного роду спонсорами, в тому числі з фермерами. Але фермер повинен бути впевненим, що його трактор, посланий на розчистку сільської вулиці від снігу, не спонукає заповзятливих чиновників до позачергової перевірки всієї його діяльності. Бо вони там у кабінетах нудьгують…
Для фермерів існує лише один спосіб ефективної протидії нерозумним реформам. Це термінове укріплення районних осередків і АФЗУ в цілому. До наступних виборів ми повинні підійти згуртованою монолітною колоною, разом з рештою селян, і віддати голоси за кращих синів і дочок України.
Володимир Ярошенко, «Фермер України», 22 червня 2018р.
