Тарас Шевченко народився 9-го, а помер 10-го березня. Символізм навіть у цьому. Життя, як один день, як мить, як спалах свічки. Життя коротке й надзвичайно складне, мученицьке й трагічне.
Якось так склалося, що про Шевченка в останні роки модно писати, але досі не дуже модно його читати. Тому ми дотепер його не знаємо, як слід. Офіційна «шевченкіана» набудувала «вавилонські вежі» різноманітних пояснень, тлумачень, інтерпретацій. І за ними власне десь згубилася жива людина. А нам давно потрібен Шевченко душі, а не Шевченко граніту.
Тарас Шевченко жив і творив в ту пору, коли України фактично не існувало. Але він мав Україну в серці. Він беріг цю Україну без парламентів і кордонів. Якоюсь мірою Шевченко сам став Україною для України.
Уявіть собі ті часи. Його поезії друкувалися напівпідпільно, мізерними тиражами, книжечки передавалися з острахом. Але! Вся Україна знала Кобзаря! Шевченка вчили напам’ять в кожній хаті, Шевченка переписували від руки, Шевченком ділилися з сусідами й друзями. Шевченка знали абсолютно всі! І в кожній оселі плакали за Катериною, в кожному селі знали «Заповіт», кожній людині були зрозумілі й близькі ці прості, але такі несамовито сильні рими. Україна виживала в Шевченкових поезіях, наскільки повним і бездоганним був збіг пульсу, нервових систем Поета та його Народу…
Кажуть, на кожного поета свій час. Це не про Шевченка. Він поза часом. Кожен його рядок, кожен його вірш – як про сьогодні, як про нас. Шевченко – сучасний! Він дає Силу. Він дає можливості набратися не лише праведного гніву, але й надії, справедливості й правди…
