Як ухвалювалася Декларація про державний суверенітет України у Верховній Раді? Яке історичне значення цей документ має нині? Про це в розмові з народним депутатом України першого-восьмого скликань, заступником голови фракції «Батьківщина» (а в далекому 1990-му — членом «Народної Ради») Сергієм Соболєвим.
— Подіям 16 липня 1990 року передували події фактично по всій території тодішнього Радянського Союзу. На той час такі акти проголосили балтійські країни — Латвія, Литва, Естонія. Далі — Російська Федерація, яка скликала вперше свою Держдуму й пішла на проголошення акта — так само Декларації про державний суверенітет.
Це стало переломним моментом для так званої «групи 239» у Верховній Раді, яка складалася з номенклатури компартії, «червоних директорів», котрі зрозуміли, що це вже загальна тенденція і неможливо обійти її в Україні.
Саме тому розпочалася активна підготовка до проголошення Декларації про державний суверенітет і в українському парламенті. Група «Народної Ради», яка на той час нараховувала більш як 110 осіб, фактично не могла сама ухвалити жодного рішення. Саме розкол у лавах партноменклатури і майбутніх великих підприємців, які тоді обіймали посади директорів державних підприємств, дав змогу абсолютно по-іншому підійти до вирішення цього питання. Остаточним аргументом для партійної номенклатури КПРС було рішення Держдуми Росії. Вони зрозуміли, що в цих умовах у них буде єдина можливість відокремитися від подій, які відбуваються в Москві і які багатьом із них не подобалися у зв’язку з приходом до влади Єльцина. І все це разом і підштовхнуло їх вийти на переговори з «Народною Радою», яка становила демократично-патріотичну меншість у парламенті.
Водночас на території західних, а потім і центральних областей, але дуже швидко і на території низки східних областей України розпочалися процеси, які стали вже невідворотними. Вибори до місцевих рад, перший прихід демократичного міського голови в Донецьку, страйки шахтарів — усе це разом призвело до того, що режим, який ще вчора здавався непохитним, режим партійної номенклатури КПРС, здригнувся. Напередодні подій липня відбулися засідання перших робочих груп і було прийнято політичне рішення про те, що ухвалюватимемо Декларацію, декілька варіантів цих декларацій лягли на стіл керівництва Верховної Ради (а тоді, хочу нагадати, президія складалася з керівників комісій і була фактично визначальною). Далі почалася боротьба фактично за кожну букву Декларації.
Якщо порівняти Декларацію України про державний суверенітет з деклараціями, які, наприклад, були ухвалені в Білорусі, Росії, — ми пішли набагато далі. Фактично було закладено основи для майбутньої незалежної держави. Чого дуже не хотіли комуністи та їхня номенклатура, але чого прагнула меншість у Верховній Раді, яка вже серед громадян України була представлена більшістю поглядів.
У цей час уже почалося ухвалення рішень щодо прийняття національної символіки — синьо-жовтого прапора, у цей час уже ухвалювалися рішення в низці місцевих рад про підтримку Декларації про державний суверенітет, і цей процес уже неможливо було зупинити. Збіг низки чинників і дуже активна робота державницької складової парламенту, яка була в абсолютній меншості, але яку підтримала абсолютна більшість населення, — усе це разом і стало фактично тією передумовою, яка дала змогу 16 липня 1990 року ухвалити те рішення, яке увійшло в історію країни. Далі були події невдалого путчу, Акта проголошення незалежності України. Але це буде потім. А зараз фактично була виконана програма-мінімум — закладено підвалини незалежної української держави.
— У чому полягала різниця між кількома проектами Декларації?
– «Народна Рада» поставила вимогу, щоб в Декларації одразу було закріплено всі ознаки державності України: кордони, своя армія, національна валюта. Для номенклатури Компартії це було фактично неможливо — вони не могли перейти цей рубікон, думаючи, що краще подивитися, як розвиватимуться події в тих же Москві, Мінську, і далі визначитися, куди рухатися.
Вони хотіли залишити лише ключові положення — що проголошуємо відновлення державності, без конкретизації. І компромісом став той текст, який власне сьогодні й увійшов до підручників історії. І поєднання таких двох підходів дало змогу, з одного боку, просунутися набагато далі, аніж у деклараціях Росії та Білорусі, але ми не дійшли до того рівня, до якого дійшли балтійські держави, фактично в той час уже проголосивши не лише ознаки, а й усі ключові принципи утворення незалежних держав на терені колишнього Радянського Союзу, з виходом із СРСР та всіма іншими ознаками.
— Пригадайте, як відбувалося голосування за Декларацію в сесійній залі парламенту? Чи швидко пройшло рішення?
— За великим рахунком, у нас були дві, сьогоднішньою мовою, великі фракції — опозиційна «Народна Рада», яка складалася з представників різних політичних сил, але які всі стояли на позиціях державності та державного суверенітету, і прокомуністична більшість, так звана «група 239». І від того, якими будуть домовленості між 239 і приблизно 110—115 голосами, які саме становили ті необхідні 300 з гаком голосів, що дали змогу вести мову про конституційність акта, все і залежало. І власне домовленості й дали змогу, з одного боку, багато в чому відкинути крайнощі і в таборі комуністів, які вважали неможливою навіть згадку про українську державу, але, з другого боку, дозволяли вийти на певний компромісний варіант. Свою роль відіграв прагматичний «директорський корпус», який відчув те, що вони можуть стати в майбутньому великими підприємцями: відчули запах свободи. Усе це й дало змогу ухвалити рішення.
— З огляду на сучасний політичний момент — що нині знову є загрози суверенітету української держави, що частина її території є тимчасово окупованою, — чи потрібно нинішньому парламенту приймати якісь нові рішення на підтвердження суверенітету?
— Межі держави також було встановлено першими актами, спочатку — Декларацією, а потім — Актом проголошення незалежності. Далі це було конкретизовано в цілій низці законів і в Основному Законі (якому передувала спочатку Конституційна угода 1995 року), першій Конституції Незалежної України 1996 року. Тобто в перших документах визначено всі ключові речі.
Ось чому Російська Федерація дуже довго пручалася і не хотіла ратифікувати угоду, яка визначала межі кордонів, і так і не ратифікувала угоду, яка визначає морський суверенітет і морські кордони Україною та РФ.
Ці всі акти є й основою для будь-якої твердої української позиції в міжнародних судах, у обстоюванні наших інтересів. Питання відкритої агресії РФ, загарбання цілого ряду території України, Криму, частини Донбасу — це вже зовсім інша площина. Це питання визвольної війни, дипломатичного фронту, де вирішуються питання санкцій щодо РФ, повернення суверенітету України над цією територією.
Сергій Соболєв, народний депутат від «Батьківщини», «Голос України», 16 липня 2018р.
