«Я прийшла у Верховну Раду і побачила вокзал чи то базар, де собі просто ходять люди, шум, гам. Зазвичай, ходити по базарах не люблю. Я прийшла спочатку подивитися, що на тому базарі є, щоб вирішити, що мені потрібно. От з такою метою».
Надія Савченко дала перше велике інтерв’ю для Української правди. Як пишуть журналісти, Савченко не подобається і те, що від неї хочуть почути конкретні відповіді про все на світі, включаючи запитання про економічну кризу, російський газ, комунальні тарифи, декомунізацію, деолігархізацію і навіть причини пожежі на сміттєзвалищі у Львові. Це лише короткий перелік питань від глядачів телеефірів, в яких Савченко вже встигла взяти участь. Її прямолінійність та брак політичного досвіду, емоційність та небажання лавірувати у заявах між власною думкою і політичною доцільністю можуть, зрештою, перетворити народного героя в об’єкт масової критики.
Розмова в альтанці на подвір’ї центрального київського офісу «Батьківщини» теж почалася без посмішок. Савченко виглядала втомленою, та ще на початку спілкування відкрила пляшку енергетичного напою. Дізнаємося, що цієї ночі вона спала лише 3,5 години – займалася документами і справами українських полонених.
Посміхатися Надія почала лише в другій частини розмови, коли врешті трохи розслабилася. Запитувала, чи нам не холодно, пропонувала пледи, пригощала смаженими каштанами, які її сестра Віра купувала ще в Росії, а наприкінці розмови цікавилася, чи ми маємо як добратися, оскільки розпочався сильний дощ.
МЕНЕ НЕ ТРЕБА КОНСУЛЬТУВАТИ
– Всі дивуються, чому ви не взяли час на відпочинок, а одразу кинулися до роботи.
– Коли будуть канікули в Верховній Раді, тоді я візьму відпустку.
Так, всі говорять, що вам треба відпочити, але тільки після того, як вирішите чи відповісте на наші питання. До мене не тільки журналісти приходять, а й люди, в яких є проблеми. Одна бабця ось нещодавно сказала «Нехай Надя приїде, вкрутить лампочку нам у під’їзді, тому що лампочка не горить».
– До вас зараз часто чіпляються на вулиці?
– Найменше чіпляються в метро, бо всі заклопотані їдуть на роботу. Вони мене впізнають, але ніхто селфі не робить, їм не до мене. А хто гуляє, не поспішає, то частіше на мене звертає увагу. Люди підходять, просять зробити селфі. Але це все поступово мине.
– Ви два роки сиділи в тюрмі. Є відчуття машини часу?
– Ну я ж не померла, всі ці два роки я все-таки жила в цьому світі, просто в інших умовах. Ну щось пропустила, наприклад, не вмію користуватися смартфонами. Але це все надолужується.
– Хто вас сьогодні консультує у політичних питаннях? Політтехнологи вам щось радять?
– Мене не треба консультувати, мені треба допомагати. От ви питаєте про політтехнологів, але ж у вас на лобі не написано, що ви журналісти. Я не знаю, хто до мене звертається: політтехнолог чи просто людина. Так, мені люди говорять, що вам краще так і так. При цьому я не запитую в них їхні посади і статуси.
– І ви дослухаєтесь до порад?
– В основному ні, тому що те, що вони говорять, мені не подобається.
– А з чиєю думкою ви рахуєтесь?
– Я рахуюсь з думкою кожної людини. Я не можу сказати, що сліпо дослухаюся до будь-чиєї думки, ні. Але чую я всіх.
– Наші джерела розповідали, що з політичних питань вас починав консультувати Марк Фейгін.
– А, то це він мене консультував? Ухти, то це була консультація!
– Ви дослухалися до його думок?
– Марк Фейгін був політиком, певний час був депутатом російської Держдуми. Він мені говорив: «Надя, ти не розумієш, що політика – це страшна штука, брудна, там треба робити те і те». Так, я його слухала і робила по-своєму.
Ви ж пам’ятаєте цього Добкін-Гопкін, два російських дурака-пранкера? От вони мені теж принесли якийсь лист, я прочитала його і зрозуміла, що це не моє. Просто перекреслила і написала матом, написала від душі те, що я хотіла написати.
– Вас хтось готував до промови з трибуни Ради з приводу змін до Конституції та судової реформи, тези вам підказували? Чи це виключно ваша ідея імітувати кидок гранати?
– Ну а хто б таке порадив?! Ніхто не знав, що я буду виступати. Я виступала майже останньою, вже вичерпався ліміт, але Парубій мені видав ще одне слово. Тому ніхто мені не встиг особливо чогось порадити. У фракції в кожного була своя думка. В нас було дуже мало часу порадитись, ми навіть не встигли прочитати законопроект, бо там багато сторінок, і я навіть не встигла почути думки інших людей.
Я одразу була проти цього закону, тому вийшла і сказала те, що я думаю. Що вносити зміни до Конституції – це пробоїна, що закон досить сирий, щоб заради нього руйнувати Конституцію. Я сказала від душі те, що думала.
При цьому у мене був еспандер у сумці, от я його і взяла, щоб проілюструвати свою думку.
– Що робив еспандер у вашій сумці?
– Мені треба постійно розминатися, я ж після в’язниці, але я ж не буду віджиматись прямо у сесійній залі, це буде якось смішно.
– Як ваші колеги по фракції реагують на ваші емоційні заяви?
– Вони гасять ті пожежі, які виникають, коли мої заяви перекручують. Вони сміються і кажуть: «Надю, ти говориш все правильно, але тебе не завжди правильно зрозуміють».
Я їм відповідаю: «Хлопці, якщо хочете, то захищайте, щоб мене зрозуміли правильно». І вони дають якісь інтерв’ю і пояснюють.
– Вони не радять вам все-таки бути менш емоційною та спокійніше реагувати на всі події, бо такі вже правила в політиці?
– Ні, щодо емоцій нічого не радять. Вони мені підказують, щоб я розібралася в тому, про що я говорю. Наприклад, якщо будеш робити заяву, візьми, почитай ці матеріали, закон вичитай, ще щось вичитай.
А те, яке слово сказати, а яке не казати, як бути політично обережною, захищатися – я над цим теж не думаю. Хоча мені всі говорять, що треба почати над цим думати.
– У вас в штаті вказано лише п’ять помічників. Не замало?
– Ще два є позаштатних. Якби у мене не було помічників, то я би вже, певно, здуріла. У перші дні сестра водила мене за руку, казала: «Надю, стій тут, тобі туди, в той кабінет». Я вчилася ходити як мала дитина. Помічники між собою координують і щодня дають листочок, де написано, що і о котрій годині я роблю.
Знаю, що можна набрати тридцять помічників, але мені стільки не потрібно. Я вишукую тих людей, які готові вести якийсь конкретний напрямок, які наперед знають, чим вони хочуть займатися і чим вони давно займаються. Я їй кажу: “Давай, вперед, займайся”. Я віддаю їм частину роботи, при цьому шукаю ще людину, яка може після цього перевіряти зроблене. Мені важлива колективна думка людей, які розбираються в тій чи іншій сфері. От в мене в сумці лежать закони на вичитку. Я два вичитала, мені начебто все підходить, але я відзначила пункти, з якими я не згодна. Тому я дала одній людині це вичитати.
– Ви наразі не орієнтуєтеся в економічних питаннях. Але готовність бути президентом уже висловили. Як президент, ви би хотіли мати у парі прем’єра Юлію Тимошенко?
– Я в ідеалі бачу в майбутньому молоду нову владу без будь-яких політиків з минулого. Але зараз я взагалі не витрачаю час на такі думки, що буде, якщо я стану президентом, і хто буде в той час мене в прем’єрському кріслі. У мене на ці фантазії нема часу. Чи ви думаєте, що я в тюрмі про таку дурню фантазувала?
Я зараз думаю, скільки у мене поточних зустрічей, де перебуває той чи інший заручник, і кому можна подзвонити, щоб його витягнути.
– Дозвольте все-таки ще одне питання з майбутнього. Уявімо, що от-от президентські вибори, і ваше бажання балотуватися не зникне, як не зникне воно і у лідера «Батьківщини» Юлії Тимошенко. Що будете робити, як ділити народну підтримку на двох?
– Я таку ситуацію навіть ще не уявляла. Якщо мені народ скаже, що мені потрібно балотуватися, то буду балотуватися. Адже може балотуватися хто завгодно. Ви можете балотуватися.
Я ЩЕ Й АКТРИСА НЕПОГАНА
– Звідки у вас впевненість в те, що зможете це все потягти?
– Один раз в моєму життя було таке, що я не повірила в себе. Це було перед тим, як я робила свій перший в житті виліт. Мені стільки людей казало, що я не зможу, що я почала вірити в те, що дійсно не зможу. Це було дуже велике розчарування в собі. І це дуже велика помилка. Тепер я завжди вірю в те, що я можу. Розчаруюсь в собі хіба тоді, коли в якийсь момент себе запитаю: «А на фіга?».
Мені дуже подобається анекдот про Шуню. Була собі Шуня, вона все могла, але нічого не хотіла. Тобто коли просто впадло. Але тепер я, напевно, такого собі дозволити не зможу.
– Тобто вам хочеться робити те, що ви робите, в тому числі сидіти у Верховній Раді?
– Я себе змушую. Напевно, настане той момент, коли я нарешті захочу. І зможу. Це настане тоді, коли я побачу, у мене все виходить, і тоді дійсно мені ця робота сподобається. Сподіваюсь, колись воно прийде. Поки що подобається мало що, але я військова людина і дотримуюсь дисципліни. Подобається чи не подобається, треба встати і робити.
– Які у вас асоціації викликає Верховна Рада?
– Я прийшла у Верховну Раду і побачила вокзал чи то базар, де собі просто ходять люди, шум, гам. Зазвичай, ходити по базарах не люблю. Я прийшла спочатку подивитися, що на тому базарі є, щоб вирішити, що мені потрібно. От з такою метою.
– Хоч щось у депутатській роботі вам уже сподобалось?
– Поки що сподобався один закон, який ми в Верховній Раді провели. Це про акцизи на машини.
Всі були в шоці від того, як це трапилося. Це був мій перший робочий день в Раді. Закон не набирав голосів, все блокувалося, все було домовлено. Тоді я просто пішла до депутатів і сказала: «У чому проблема?».
І вони, напевно, з переляку натиснули тридцять кнопок. Вони так і не зрозуміли, що відбулося, бо вилетів якийсь депутат і почав кричати: «Все, кінець бізнесу. Закон пройшов». Я подумала: «Клас, закон пройшов».
Я аж аплодувала, така щаслива була. І тут виявляється, що його можна блокувати, ну йолки-палки!
– Ви одразу вловили специфічні правила гри в парламенті. Свого часу ці правила розчарували Руслану, Святослава Вакарчука. Дехто вам уже пророкує їхню депутатську долю, що ви просто розчаруєтеся і підете геть з політики. Не виключаєте такого варіанту?
– Люди, яких ви згадали, мені симпатичні. Але, зазвичай, творчі люди мають тонку душу і їм важко сприймати огиду й бруд людської душі. Якщо вони у все це пірнають, то вони просто не зможуть писати пісні. Пісні пишуться з якоюсь вірою, даючи щось світле. А які в них будуть пісні, якщо вони працювати в такій Верховній Раді?
Я не такої тонкої душі натура. Я також людина творча, вмію багато чого робити, особливо руками, але в мене є ще армійська закалка, коли робиш щось не завдяки, а на перекір.
Я десять років служу в армії. Я могла зробити, як інші офіцери, плюнути і звільнитися, відкрити бізнес чи ще щось. Бо їм хотілося служити, а не прислужувати, і вони не вірили, що з армії можна щось зробити. Але я залишилась, я десять років намагалася змінити цю систему зсередини.
От так і далі буду робити. Я б могла знову піти літати. Але я просто не маю права, тому що я дуже чим зобов’язана людям. І я їх розчарую, якщо здамся. Тому буду гризти землю до кінця.
– Сьогодні одна із соціологічних служб дає вам найвищий рейтинг довіри серед політиків – 35%, хоча ви фактично в політиці ще нічого не зробили. Напрошуються аналогії з 2004-м роком і Віктором Ющенком. Чому, на вашу думку, Ющенку потім не вдалося виправдати надії?
– Основна проблема в тому, що з нього зробили месію.
– З вас теж вже фактично зробили…
– Поки мене не було, робили, що хотіли. Я тепер сама буду з себе робити те, що я є. Не треба з мене ікон робити. Я не ідол. Не має ідеальних людей. У кожній людині можна розчаруватися, навіть у тому, кого знаєш десять років. І я готова до того, що нині летять квіти, а завтра в тебе полетять камінці.
Нещодавно мене журналісти запитували, які в мене є слабкості. У кожної людини вони є. Зазвичай, головна слабкість – це якась рідна людина. У мене – це моя сестра і мати.
Коли я сиділа у в’язниці і розуміла, що їм щось загрожує, то могла проявити цю слабкість. Але моя мама сказала: «Надя, мені 78 років, я й так прожила життя, а ти борися». Я себе заспокоювала, що через її вік її вже не будуть чіпати.
Але я дуже боялася за сестру, яку хотіли посадити, думала, як її захистити. Я їй написала, що як тільки її посадять, то ми обидві одразу виходимо на сухе голодування – нехай тоді спробують справитись з двома Савченко! Вона знала, що можуть бити, погрожувати. Але я їй пояснила, що нічого страшного в тому немає, так вони будуть тиснути, але все-одно не зроблять те, що обіцяють. Тому головне просто не ламатися.
Тепер я знаю, що моя сестра настільки ж сильна, як і я. Моя сестра – це моя сила.
Тому ви мене більше ні на чому підловите. Слабкостей у мене тепер нема. Мені потрібно мінімум речей, я можу не їсти і не пити.
– Ваша імпульсивність, емоційність – не є слабкістю? Особливо в політиці, де треба часто буду дипломатом.
– Ой, дівчата. Оця моя емоційність, як ви говорите, вона прекрасна. Я ще й актриса непогана. Я колись навіть грала в аматорському театрі, коли була студенткою. Тому це все дуже контрольоване, ви не переживайте. Я прекрасно вмію себе вести там, де треба.
Хоча й всі переживали, що я дійсно буду дуже радикальним політиком, почну казати «бий москаля, вішай на гілляці».
– Але у російському суді ви були дійсно дуже радикальною.
– Це інше, там була ситуація полювання на вовків. Це коли вовка червоними прапорцями обставляють і заганяють у пастку. І от я потрапила в цю пастку, коли треба відгавкуватись від усіх. І навіть, якщо помру, то заберу чим більше з собою. У в’язниці один психолог мені сказав: «Ти була готова рвати до останнього. Сама помреш і всіх інших поб’єш».
– Розповідали, що і до полону ви були достатньо жорсткою по відношенню до солдат.
– Щодо до солдат, так. Але що таке «жорстка»? Усі солдати казали, що я відносилася до них з гідністю, тобто я їх не принижувала. Одне діло – чмирити, а інше діло – вчити.
Так, я жорстка, але тому, що завтра вони будуть в полі і перевернутися не зможуть, і не знатимуть, коли лягти. Я ніколи не буду розказувати, що ти нікчема, покидьок – я таких слів не говорю. Але я змушу їх робити вправу ще раз, інакше не можна. І, в принципі, в політиці також інакше не можна.
ЯКЩО ГЕРОЙ СПРАВЖНІЙ, ЙОГО НЕ ЗАВЕРБУЮТЬ
– Як ви гадаєте, чому не працюють мінські домовленості?
– Всі б хотіли, щоб вони працювали, але кожен хоче вийти з цієї війни більшим переможцем. Ніхто не хоче піти на поступки, щоб всі вийшли на рівних умовах з цього процесу. Бо компроміс – це тоді, коли ніхто не виходить переможцем.
– Ви підтримуєте тезу про те, що якби певні люди не заробляли на цій війні, то вона б давно закінчилась?
– Війна в природі взагалі вічна. Тому що це дійсно вигідно. Локальні конфлікти є регулярними, якщо війни немає тут, то вона є десь там. Бо війна – це торгівля зброєю, і відповідно заробляє той, хто торгує зброєю.
– Ви знаєте, що є поставки вугілля з окупованих територій? І цим займаються компанії Медведчука, який є головою підгрупи в рамках мінського процесу.
– Я чула, що поставляється вугілля, тому що наше начебто не підходить. Не знаю, хто за цим стоїть, і чи Медведчук, бо не з’ясовувала.
– Якщо зайшла мова про Медведчука, то він брав участь у переговорах стосовно вашого визволення. Ви знаєте, яку саме роль він зіграв?
– Я про це чула, про це навіть говорив Петро Порошенко. І моя сестра особисто зверталася до нього. Але я сама з ним не знайома, і яку роль він виконав, не знаю.
Розумієте, моя сестра, заради того, щоб витягнути мене, була готова говорити з самим чортом. Я готова так само. Якщо мені треба буде говорити з Медведчуком стосовно визволення інших полонених, я це буду робити.
– Він з вами після звільнення не зустрічався?
– Ні, ми з ним ще не говорили. Я навіть не знаю, як він виглядає, я його ніколи в житті не бачила. Або якщо і бачила десь, то навіть не пам’ятаю як він виглядає. Це мене менше за все цікавить.
– Як ви ставитеся до того, що Медведчук взагалі очолює підгрупу у Мінську?
– Поки що бачу, що політична вища міждержавна платформа, завдяки якій мене витягли, працює. І я не хочу цьому заважати. Якби я бачила, що вона категорично не працює, я б сама уже пішла шукати того Медведчука.
Це дуже крихкий процес. Тому я не лізу туди поки що. Поки працює, нехай працює. А я в той час намагаюся вийти на ті платформи, які поки працюють менше.
– Скільки людей разом з вами працює над справами звільненням полонених?
– На жаль, не так багато, але я не можу назвати вам їхні прізвища. Поки тільки збираємо матеріали.
– У вас є чітке розуміння механізму їхнього звільнення?
– В будь-якому обміні полоненими не існує якогось чіткого механізму, найчастіше це відбувається виключно на людських стосунках, хтось когось знає, хтось через когось домовився.
Це все дуже крихкий механізм, в якому немає чіткої поради, які три кроки треба зробити, і ваша дитина буде вдома. Кожен випадок абсолютно індивідуальний.
Найлегше – це визволити одразу через прямі переговори, ніж виводити ці перемовини на високий політичний рівень. Звісно, якщо йдеться про полонених в Росії, то тут без політичної платформи не обійтися.
– Перед тим, як заявити в радіоефірі, що ви готові напряму вести переговори з лідерами так званих ДНР та ЛНР, в т.ч. щодо звільнення полонених, ви з кимось радились? Чи це була імпульсивна думка?
– Це не імпульсивна думка. І обговорювати її нема з ким, бо я так вирішила діяти, знаючи, що це правильно.
– Чи очікували ви такої негативної реакції в суспільстві на заяву про прямі переговори з Захарченком і Плотницьким?
– Не очікувала, але мені тисячу разів розказували, як журналісти вміють перекрутити мої слова. В цьому ефірі я намагалася донести те, про що я готова говорити з двома людьми – Плотницький, Захарченко на прямому рубежі вогню. Якщо є довіра, то ми будемо обмінюватися людьми.
Я не мала на увазі маріонеток Кремля, щоб збирати якісь платформи на зразок Мінської, я не мала наміру втягувати туди політику і приводити їх (Плотницького і Захарченка – УП) в політику. Це все буде згодом. Для початку йде мова про полонених.
Ми так само взяли в полон їхніх бійців. І ці бійці їм як командирам повинні бути так само дорогі, якщо вони справді хороші командири, справжні офіцери і люди честі.
От тільки на цій платформі я збиралася з ними говорити. При тому говорити в тристоронньому форматі за участю трьох людей – двоє їх і я одна. Більше ніхто не потрібний.
– Ви вважаєте, що Захарченко і Плотницький можуть самостійно говорити і самостійно щось вирішувати?
– Не можуть. Бо вони так само полонені, вони так само заручники Кремля. Я просто хочу, щоб у них прокинулась сміливість. Я хочу, щоб вони дійшли до того, що вони щось можуть, а не тільки бути маріонетками.
І якби мені зараз сказали: «Надя, ти знову йдеш до нас в полон, але ми віддаємо всіх твоїх», я би вже була там. І я хочу, щоб вони зробили це так само.
– Які аргументи ви будете до них вживати, щоб вони раптом стали самостійними?
– Це те, про що я буду говорити з ними, а не з вами. Тому що ви не зрозумієте жодного слова, ви напишете все так, що не зрозуміє світ. А ми поговоримо так, що або зрозуміємо одне одного, або не зрозуміємо. Тому давайте не будемо розкривати всі карти.
– Як ви сприймаєте критику, що ваша заява про прямі переговори з Плотницьким і Захарченком була вигідна Кремлю?
– Мені, чесно кажучи, байдуже, що говорять навколо мене. Кремль може нарізати по літері з моїх слів і скласти те, що їм вигідно. Вони перекручують все, як тільки можна.
Але всі чудово розуміють, що світ не може існувати в постійній ворожнечі. В далекій перспективі – це прекрасні взаємовідносини в усьому цивілізованому світі, але перспектива ця, на жаль, ще дуже далека.
Кремлю не потрібно робити з цього передчасні висновки, і зараховувати мене на свою користь. Я не за Кремль, я проти Кремля буду завжди. Але я за росіян, хоча, в першу чергу, я за українців. Але з Кремлем можна буде працювати лише тоді, коли у них зміниться влада.
– Ну ви, напевно, чули, що дехто вас називає ледь не завербованим агентом, троянським конем? Нібито вас відпустили в Україну, щоб ви тут дестабілізували ситуацію?
– По-перше, людину треба судити не за словами, а за діями. Зараз українці мене сприймають через медіа, де все сильно перекручується. Я, звичайно, не можу переговорити з кожним українцем, хоча і ходжу по вулицях для того, щоб просто зупинитися і поговорити з людьми. Але коли люди побачать, яка я насправді, це матиме кращий результат, ніж щось там журналісти про мене напишуть.
Я буду залишатися собою, тобто людиною, і робити те, що вважаю за потрібне. І що там будуть говорити – не так важливо.
– Згадуючи вас, дехто переказує сюжет американського серіалу Homeland про американського військовополоненого, якого звільнили з іракського полону, додому він повернувся героєм, але згодом виявилося, що він співпрацював із спецслужбами.
– Ну значить він не був героєм. Якщо герой справжній, його не завербують. Його будуть ламати, і швидше вб’ють, ніж зламають.
Це нереально, не розказуйте мені єрунди! Давайте розберемося спочатку, що таке герой. Це людина, якій нема чого втрачати, яка йде повну самовіддачу. Є приклади Олександра Матросова, Гастелло. Історія знає одиниці таких людей. У нашій армії є дійсно проблема, що у нас не вчать, як поводитися в полоні. Як вижити в лісі – так, як в бою – так, але не як в полоні.
І це ще тягнеться з Радянського Союзу – якщо ти потрапив в полон, то ти ворог, значить, тебе однозначно завербували, значить ти чийсь агент. Якщо ця людина там вистояла, вона вернулась з ворожого полону, її починають добивати свої, що ти чийсь агент. І тоді людина не розуміє, заради чого вона це все вистояла. От така була радянська система.
В ізраїльській системі по-іншому. Там є така книжечка, де розповідають: «Коли ви потрапляєте в полон, не чиніть опору, співпрацюйте, все нормально, головне – бережіть своє життя». Це європейський цивілізований підхід, що найголовніше – це людське життя.
КОЛИ МИ ПОЧНЕМО МИРИТИСЯ, НЕ МАТИМУТЬ ПРАВО СКАВЧАТИ ТІ, ХТО НІЧОГО НЕ ВТРАТИВ НА ЦІЙ ВІЙНІ
– Уявімо, що Росія залишає Донбас, що далі Україні з ним робити?
– Господи, а що робив Радянський Союз після Другої світової війни з усім тим, що йому віддали назад? Відбудовувати, миритися, процвітати, працювати.
– Чи є ви прихильником такого плану регулювання як залізна завіса?
– Ні, в жодному випадку. Не потрібно відмовлятися від жодного клаптика своєї землі і від жодної людини.
– А що робити нам з тими людьми, які за два роки в окупації в умовах закритого інформаційного простору сповнені ненавистю до іншої частини України? Ви вірите в примирення?
– Так, примирення можливе. Знаєте, хто перший почне миритися? Той, хто втратив. От ті диванні війська Майдану або диванні війська АТО вони будуть далі розказувати: “Війна має тривати далі, до перемоги!”. А матері, які втратили синів, будуть миритися, бо їм більше нічого ділити.
Перша почну миритися я, тому що я втратила побратимів і сама все це пройшла. Коли ми почнемо миритися, то не матимуть право скавчати ті, хто не втратив нічого на цій війні. І якщо вони скавчатимуть, то ми тоді розвернемося до них з обох сторін і розкажемо, куди їм іти.
– Ви як елемент примирення вже назвали часткову амністію бойовиків…
– Тому що інакше ми взагалі не замиримося. Є одурачені хлопці, я таких зустрічала в бою проти себе. Вони придуркуваті, спочатку вбивати їм було весело, а коли такі, як вони, почали гинути, то вони зрозуміли, що вбивати – насправді невесело.
Ніхто не безгрішний. Ті, хто не переходив межу людського, тих потрібно пробачити та амністувати. Тих, хто є виродками, вони виродками були й до війни, і якщо вони там не загинули, їх треба покарати.
Їх всіх знають, ми їх знайдемо, повірте, вони сядуть. А ватажків бойовиків треба саджати демонстративно.
– Ви підтримуєте ідею виборів у вільному від російських військ Донбасі?
– В звільненому – так.
– Але якщо взяти приклад деяких нині звільнених міст, то люди обирають знову тих, хто відкривав двері державних адміністрацій та місцевих рад сепаратистам, тобто вибори можуть лише законсервувати проблему сепаратизму, а не вирішити.
– Якщо Росія залишить нашу територію, якщо буде закритий кордон, якщо після цього мине мінімум півроку, якщо там відбудеться зачистка від нелегальної зброї, якщо там будуть арештовані та засудженні кримінальні елементи, якщо туди повернуться переселенці з решти України, які побачать, що натворили ці «денеерівці» і «еленерівці», то я визнаю того, кого вони собі виберуть.
Я не дарма говорю про півроку. Я думаю, якщо виключити російську пропаганду, включити українську, якщо будуть туди їздити українці як на екскурсію, якщо буде живе людське спілкування, то ситуація там зміниться.
Коли ми зупинилися в Дружківці в АТО, я вийшла. І якісь там мужики стоять, п’ють пиво, у них здивовані погляди: «Савченко, это что, правда? Приехала сюда?». Я з ними п’ять хвилин поговорила, розказала. Вони запитали: «Когда это закончится?». Кажу: «Закінчиться. А ви хочете це закінчити? От давайте закінчимо».
Ми з ними нормально поговорили, потиснули один одному руки, щось у них в голові та й прояснилося. Вони побачили живу Савченко. Вони побачили, що я не ідол «української бандерівської хунти», яка нібито проти них. І я буду туди їздити часто.
– Ви відчуваєте, що вас хтось в Україні вже мріє ізолювати?
– Ну, якщо хочуть, хай стануть в чергу. Ті, хто хочуть мене вбити, ізолювати, ще щось – нехай стануть в чергу. Черга досить довга, я так розумію.
– Це ми до чого запитуємо… Ви змогли би очолити третій Майдан, яким час від часу лякають владу?
– Я не можу вам зараз цього сказати. Якщо треба буде, то буду приймати якісь рішення, але я буду намагатися зробити так, щоб можна було обійтися без цього.
Бо якщо зараз зробити третій Майдан, то, скоріш за все, люди прийдуть зі зброєю. А це ні до чого хорошого не приведе. Якщо народ вийде зі зброєю – це будуть великі похорони всієї України. Тому краще цього не робити.
НЕ МОЖНА ПЕРЕМОГТИ ТЕ, ЩО Є В ПРИРОДІ, ІНАКШЕ ЦЕ ГОМОФОБІЯ
– Згадуючи про вулиці акції, ви ж напевно чули про ЛГБТ-прайд, суспільство поділилося на тих, хто за, на тих, хто категорично проти, і на тих, хто ніби ставиться нейтрально, але певні, що це не на часі. У вас є на це своя думка з приводу таких акцій?
– Це питання прав людини, про що я можу цілу лекцію прочитати. Люди є різні. Не можна перемогти те, що є в природі, інакше це гомофобія.
Я просто проти бл*дства на людях. Мені навіть не подобається, коли хлопець з дівчиною йдуть на людях і ведуть себе непристойно. Люди, якщо ви десь в себе вдома – робіть що хочете. Головне, щоб це нікому не заважало.
Я і проти того, щоб нав’язувати щось іншим. Можна бути прекрасною людиною, незалежно від якоїсь орієнтації або якихось уподобань. Але я вважаю, що це зараз не на часі в Україні – піднімати ці теми. У нас і без того вистачає проблем. Війна – це куди гірше.
– Вже скоро ви їдете у Страсбург. Що ви будете там говорити?
– Я ще не знаю, про що я буду говорити. Чесно. Я розумію, що повинна сказати щось таке, щоб Європа підтримувала Україну проти Росії. І я знаю, що це правильно, тому що якщо не підтримає Європа зараз нас, то завтра Росія стане їхнім прямим сусідом, а мати такого сусіда як Росія нікому не хочеться.
– Відчувається, що ви не дуже любите журналістів, але самі колись навчалися на журналіста.
– Так, я хотіла бути військовим кореспондентом, але щоб бути військовим кореспондентом, треба знати, про що писати. Коли я зараз бачу, як показують війну і хтось там коментує з дівчаток, я розумію, що вони не знають, про що говорять. Показує осколок і називає не ту марку, чи летять «асошки», а вони кажуть фосфорні бомби. Я на це дивлюся і думаю: «Господи, ну, для чого?». Військовий кореспондент повинен мати військову освіту хоча б.
Нехай кожен центральний канал найме одного професійного журналіста. В принципі, не так мало професійних військових журналістів, які колись служили. У нас є інститут військової журналістики у Львові. Принаймні, там є підготовка, що треба знімати, що не треба показувати.
Люблять знімати і показувати оці трупи, розірвані ноги. А мати бачить свого сина – це ж вибух мозку. Є якісь межі людяності.
– За вашими спостереженнями, журналісти заважали на війні чи загалом процесам довкола війни?
– Заважали і дуже сильно, і не тільки журналісти, а увесь світ, який звик жити віртуальним життям. Коли планується якась операція, а вони вже сидять у цих «твітерах» чи «контактах» і пишуть: «Йдем на «Айдар» або йдем на «Азов». Це брєд! От через те ця війна така д*більна і вийшла. Все в медіа, все показується. Тільки шкодите, чесно.
– А як треба?
– Констатація фактів. Не робити так, як ті російські журналісти, що загинули, і за що мене звинувачують, хоча я ніякого діла до їхньої смерті не маю.
Пройшов бій, є безпечна зона – прийдіть і констатуйте. Не треба лізти поперед батька в пекло. Я в шоці від таких дій.
– В українській журналістській спільноті давно триває дискусія, як висвітлювати події, якщо ми представляємо воюючу сторону. Ви як вважаєте, ми маємо бути рупорами української армії чи бути над процесами?
– Журналістика має бути об’єктивна, вона повинна бути над процесом. Якщо є можливість військовим журналістам отримати акредитацію і від донецької, луганської сторони, але при цьому висвітлювати процеси об’єктивно, то чому б ні?
Вважаю, що журналістам треба було б створити якусь таку міжнародну спілку «Журналісти без кордонів» або «Журналісти до Червоного хреста», їздити і об’єктивно показувати одне й друге по обидва боки.
– Триває також дискусія, як в українських медіа називати противника – ополченцями, бойовиками, терористами..
– Вони себе називають ополченцями. Ми їх називаємо сепаратистами. Але насправді є ті, й ті, і ще є терористи. Це все різні категорії, і я зустрічалася з усіма.
Наприклад, ополченці – це ті, що пішли за ідею, повелися на російську пропаганду.
Сепаратисти – це ті, що прийшли з Росії навчати ополченців. Це заслані козачки, які з деяких українців зробили сепаратистів.
Потім прийшли офіційні російські війська, які кажуть, що вони «зелені, добрі чоловічки», як Путін їх називає.
А потім прийшли терористи. Це – найманці за гроші.
З народним депутатом від «Батьківщини» Надією Савченко розмовляли Мар’яна П’єцух, Севгіль Мусаєва-Боровик, УП, 16 червня 2016 року.
