Рік тому, 29 серпня 2019 року, розпочала роботу нова Верховна Рада – перша в історії з президентською монобільшістю замість коаліції фракцій.
Період достатній, аби підбити підсумки того, що починалося як феєрична зміна майже 80% складу парламенту, підкріпленого нечуваними рейтингами президента та його партії, що існувала лише в оптимістичній уяві виборців.
Та вже за рік довіра до парламенту впала з рекордних 60% на початку каденції до 19%, реформи застрягли на півдороги, а більшість обіцянок із програми «Слуги народу» й досі невиконані. Так званий турборежим, в якому приймалися закони перших пів року новобраного парламенту, теж виявився таким лише за формою, а не за змістом: неякісно підготовлені закони, ухвалені «зеленими кнопками», як потребували, так і потребують ґрунтовного допрацювання або й заміни. Зрештою, невдовзі й сам «шалений принтер» почав усе частіше давати збої через поступовий і неминучий розвал монобільшості…
Усе на світі має свої причини. Інша річ, що вони не мають ставати виправданням власної неспроможності: взявся за гуж – не кажи, що не дуж. Новий парламент й справді є інакшим, ніж попередні вісім скликань. Уперше пропрезидентська фракція, здобувши 254 мандати, самовпевнено сформувала монобільшість, відмовившись від коаліції з рештою фракцій. Відтак перші місяці нового парламенту запам’яталися швидкістю прийняття законопроєктів, так званим «турборежимом»: читати проєкти законів у монобільшості ніхто не встигав, зате дисципліновано тиснули «зелені кнопки».
Утім, не завжди. Менш ніж за п’ять місяців, за підсумками другої сесії, Комітет виборців України констатує тенденцію, що переросла у правило: монобільшість фактично ділить закони на «свої» і «чужі». До уваги береться не стільки якість законопроєкту, не його актуальність, скільки просто фактор авторства – «свій» або «чужий». Тобто, Верховна Рада фактично не приймає закони, якщо серед їх авторів немає представників «Слуги народу».
Подібна ситуація і з правками до законопроєктів, які готуються до другого читання. Навіть якщо правка фахова і дійсно необхідна, і її подає депутат не від монобільшості здебільшого за неї не проголосують – її «завернуть» ще на засіданні комітету.
Утім, вже на початку 2020 року турборежим «зламався». Якщо до грудня 2019 року в середньому прийняті закони підтримували 228 народних депутатів «слуг», то з січня по липень 2020-го показник підтримки знизився до 220 «зелених» депутатів. Відтак і Рада зменшила швидкість: із січня до літніх парламентських канікул ухвалили лише 87 законів, тільки для третини (!) з яких депутати монобільшості назбирали 226 власних голосів. Решту ж, 58 законів, не були б прийняті без допомоги інших політичних сил. Тож, коли голова Верховної Ради заявляє, що понад 150 законів було ухвалено конституційною більшістю, йому варто б було подякувати насамперед тим, для кого інтереси суспільства – вищі за партійний егоїзм. І визнати, всупереч оптимістичним заявам президента на вчорашньому партійному з’їзді, очевидне: монобільшості вже фактично не існує. Бо за рік «Слуга народу» втратила значну частину депутатів, і ця тенденція міцнішає.
До слова, провал монобільшістю низки кадрових призначень, як і відмова парламенту затвердити програму сформованого фактично без його участі уряду Д.Шмигаля навіть із двох спроб, попри ґрунтовну особисту підтримку президента – є переконливими доказами цьому. Як і підставами для відставки уряду у повному складі.
Тим часом більшість законопроєктів від зе-депутатів, з огляду на їхню непрофесійність – або лобістські, або недостатньо опрацьовані. А поза тим – численні скандали, війна компроматів, протиборство різних груп інтересів у складі наразі формально існуючої монобільшості аж ніяк не додають парламенту ні довіри суспільства, ані оптимізму щодо швидкої, і головне, продуманої реалізації численних реформ: від медичної, освітньої, пенсійної – досудової, податкової, митної, виборчої та децентралізаційної. Досі не відбулася й ротація керівництва антикорупційних структур. Що вже казати про непередбачуваність розвитку ситуації із протиснутим Банковою відкриттям ринку землі в Україні.Тим часом як суспільство нетерпляче чекає стабілізації та наведення ладу в державі, і, звісно ж, закінчення війни на Донбасі.
Викликає тривогу й звуження реального впливу парламенту на ситуацію в країні. Адже більшість доленосних питань вирішуються в Офісі президента. А для демократичної держави це недопустимо, бо в такий спосіб руйнується сам сенс багатопартійної системи та зростають ризики узурпації влади – нехай і «найновішими» у політиці особами.
Михайло Цимбалюк, народний депутат від «Батьківщини», «Цензор. Нет», 1 вересня 2020 року.
