Якщо запитати пересічного українця з чим у нього асоціюється суд, то без сумніву ми отримаємо відповіді, що з новими скандалами, безкарністю, корупцією і шаленим антирейтингом. Кожен президент за останні десять років проводив судову реформу і жодному не вдалося довести справу до кінця.
Так, зараз судам не довіряє понад 65% українців, повністю довіряє – менш як 2%. Це найгірші показники серед усіх органів державної влади, йдеться в опитуванні Центру Разумкова за грудень 2020 року. Поряд з тим, минулого року іноземні інвестори вперше за п’ять років назвали недовіру до судової влади перепоною номер один для інвестицій. Раніше суди займали все ж другу сходинку після корупції, йдеться у дослідженні Європейської бізнес асоціації.
Змінити ситуацію мала докорінна суддівська реформа. Але саме реформа, а не косметичне оновлення. Адже проблема у суддівській структурі назрівала упродовж всього періоду незалежності України. Враховуючи те, що загальнодержавна феміда є надто складною ділянкою суспільного життя країни, її потрібно було змінювати наполегливо, принципово, обдумано й концептуально.
Натомість в Україні реформування, якщо це так можна назвати, відбулося хаотично, поспіхом і більше скидається на показуху для міжнародних кредиторів та партнерів, а не на реальні трансформації. Суть будь-якої реформи, а особливо такої складної, передбачає структурні та системні зміни, а не просте перетасування кадрів чи назви. Перш аніж звільнити старі кадри, зламати закостенілі устої, потрібно подумати про створення нової системи, яка буде більш ефективною та справедливою та матиме систему запобіжників і регулювань. Якщо цього не зробити, то реформа у кращому випадку перетворюється на звичайний ребрендинг, у гіршому – на банальну профанацію.
Досвідчені та нові кадри могли б скласти формулу якісної роботи у судах. Після справжньої реформи система має стати взірцевим ідеалом чи принаймні намагатися таким бути, бо надуванням мильної бульбашки зміни не творяться, а тому потрібні справжні зміни або ж дати дорогу тим людям, які будуть готові перебудовувати (а якщо потрібно, то й руйнувати і творити нову) систему.
Доки українські судді остаточно не перетворилися на структуру, яка діє у власних інтересах, варто якомога швидше створити реальний план проведення змін у галузі.
Справді помітними досягненнями експерти називають запуск нових реформованих Вищого антикорупційного суду та Верховного суду. Зокрема, у доборі суддів ВАКС брали участь міжнародні експерти, у доборі Верховного суду – Громадська рада доброчесності, сформована з експертів та журналістів.
Але попри це реформа простоює на місці. Суди з одного боку мають бути незалежними від інших гілок влади, а з іншого – все ж підзвітними та доброчесними, щоб не було свавілля або узурпації влади.
Вибудувати цей баланс в Україні досі не вдавалося. Після Євромайдану була спроба очистити судову владу через люстрацію та закон про відновлення довіри до судової влади. Але це не спрацювало, з приблизно 350 суддів, які засуджували «майданівців», станом на зараз звільнені за порушення лише 11%.
У нинішніх реаліях призначити суддів на посади фактично неможливо – зараз працює приблизно 5 тисяч суддів, а не вистачає – 1900. Зокрема минулого року була певна кількість призначена, але це були призначені ті судді, які ставали кандидатами у 2014-20016 роках, і цей резерв фактично вичерпано.
Парламент розглядатиме Проєкт Закону про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності Верховного Суду та органів суддівського врядування, який за ідеєю мав би привести положення законодавства у відповідність із рішеннями Конституційного Суду від 18 лютого 2020 р. № 2-р/2020 та від 11 березня 2020 р. № 4-р/2020, а також відновлення роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та вдосконалення процедури її формування і діяльності. Законопроєкт неоднозначний, поданий Президентом України на розгляд парламенту як невідкладний, проте його поклали у довгу шухляду вже майже на півроку…
У підсумку влада повинна представити суспільству конкретний план із «дедлайнами», цілями і методами, а ще взяти на себе повну відповідальність за кожне рішення, яке мало би захищати кожного Громадянина України.
Михайло Цимбалюк, народний депутат від «Батьківщини», ЦЕНЗОР.НЕТ, 2 березня 2021 року.
