Без сумніву, 2019 рік можна назвати досить непростим для українців – країну лихоманило від безперервного виборчого процесу, а відтак, повністю змінилася влада, що призвело за собою й перетворення у підходах та методах управління державою.
Для будь-яких реформ, покращення соціальної сфери, викорінення корупції необхідні немалі кошти, а тому так звані бюджетні «діри» в основному кожна влада закривала за допомогою позик, здебільшого під великі відсотки. Складається враження, що державний механізм України роками живе за принципом «повертаємо старі кредити – беремо нові», і цей процес став перманентним і надто звичним як для влади, так і для кожного з нас. У результаті ремарківського «життя в позику» станом на початок листопада державний борг України склав 81,83 мільярда доларів.
Щоб віднайти додаткові кошти у бюджеті, практично кожна влада зверталася до запасного варіанту – приватизації державного майна.
Про амбітні плани реалізувати державне майно на мільярди гривень заявляли чи не всі «попередники». Лише за останні роки тези щодо необхідності «великого розпродажу» звучали десятки разів від чиновників різного штибу. Наприклад, у 2014 році влада амбітно заявляла, про плани продати державне майно на 17 млрд грн, але змогли продати лише на 2,7% від плану.
Наступного року тодішній прем’єр-міністр Арсеній Яценюк анонсував велику приватизацію й очікувану суму від неї, яка також складала 17 млрд грн. Цього разу взяли трохи менш як 1% в від запланованого. Така ж тенденція була і в наступні роки: 2016 – 188,9 млн грн, 2017 – 3,376 млрд замість запланованих 17 млрд грн. У 2018 хотіли понад 21 млрд грн, а отримали півмільярда. У 2019 році влада планувала заробити від приватизації ті ж 17,1 млрд грн, але план виконали на менше, ніж 3%.
На 2020 рік у держбюджеті закладено надходження від малої приватизації державного майна у сумі 5 млрд грн, що менше ніж цього року майже у три з половиною рази. Тому покладати великі надії на прибуток від державного майна не потрібно.
У гонитві за латанням «дір» держбюджету варто пам’ятати, що продаж з-під молотка держпідприємств є далеко не завжди добрим рішенням. Ми пам’ятаємо приклади невдалих приватизацій минулих років. Так, підприємства-гіганти типу «Центренерго», «Сумихімпром», Одеського припортового заводу, Державної продовольчої зернової корпорації України та інші підприємства не вдавалося реалізувати через низку причин. Наприклад, у 2016 році на участь в аукціоні з приватизації Одеського припортового заводу зі стартовою ціною трохи понад 5 млрд грн не подав заявку жоден інвестор. У 2018 не продали «Центренерго». Офіційна версія – через невідповідність документації учасників. Покупець на «Сумихімпром» теж так і не знайшовся.
В майбутньому нинішній Уряд планує отримувати 12 мільярдів гривень на рік від приватизації державних підприємств. Наразі в Україні налічується 3655 таких установ, з яких 1213 не працюють, а 2442 приносять невеликий прибуток. У власності держава має намір залишити стратегічні та сервісні об’єкти.
За словами урядовців, приватизація державних підприємств – єдиний шанс для їхнього збереження, мовляв приватизація необхідна для того, щоб на держпідприємствах «перестали красти та з’явився справжній господар». Попри деяку логіко-психологічну обмеженість таких заяв, таки варто визнати, що зараз дійсно критично важливо провести приватизацію правильно, щоб підприємства почали розвиватись, а зарплати зростати. Адже тільки це може стати справжньою далекосяжною інвестицією в економічний розвиток нашої держави.
Якщо приватизація пройде успішно, то з 3655 об’єктів, які нині контролює держава, лише 300 мають залишитися у державній власності. Зокрема, в Уряді кажуть, що мова йде про об’єкти, що забезпечують безпеку держави, є природними монополіями чи надають послуги, які не можуть надаватися приватниками. Але урядовці, мабуть, не знають, що відбувається всередині структури насправді, бо згідно з планом із 737 об’єктів, які вже передані на приватизацію 58 підприємств належать НАН України, 11 підприємств з концерну «УкрОборонПром» (попри закон, який забороняє до приватизації об’єкти обороноздатності держави), 4 об’єкти Міноборони України, 21 об‘єкт Міністерства інфраструктури.
Більшість із запропонованих владою для приватизації підприємств дійсно неприбуткові, але є частина, яка приносить у бюджет мільйони гривень на рік.
І тут виникає логічне питання – а чи проводили відповідні органи перевірку об’єктів, які підпадають під приватизацію і чи дійсно їх так поспішно потрібно продавати? Бо ж навіть поверхневий аналіз засвідчує, що серед цих підприємств є багато самостійних, які здатні нарощувати темпи роботи й показувати позитивні результати.
Поряд з тим не варто забувати, що приватизація державних підприємств – це один з пунктів Меморандуму про співпрацю з МВФ. Чи не є така масштабна і нелогічна приватизація в Україні намаганням української влади сподобатися кредиторам? Бо якщо це дійсно так, то замість справжньої вигоди Українська держава (а отже кожен з нас!) піде замкнутим колом історії – на прив’язі безперервних заборгованостей, але уже без державного (нашого спільного!) майна, тобто без надії стати більш самостійними…
Михайло Цимбалюк, народний депутат від «Батьківщини», ZAXID.NET, 12 грудня 2019 року.
