І жах, і кров, і смерть, і відчай, І клекіт хижої орди, Маленький сірий чоловічок Накоїв чорної біди. Це звір огидної породи, Лох-Несс холодної Неви. Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні ми, а завтра – ви. Ліна Костенко.
Сьогодні Ліні Василівні 87! Вітаємо і дякуємо Вам за громадянську позицію, правду та принциповість у неперевершених творах та у житті! А також бажаємо натхнення, нових «записок», міцного здоров’я і довгих років!
Кожне слово Ліни Костенко, кожен її твір – це вибух адреналіну правди, це совість нації, біль і душа народу. А її доля – суцільні протест проти системи та боротьба за кращу долю України.
Після виступів у 1960-их на захист української інтелігенції, братів Горинів, В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного тощо, вона майже десять років була у “чорному списку” влади і писала в «шухляду».
У 1987-му за історичний роман у віршах «Маруся Чурай», який пролежав без руху 6 років, удостоєна Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Від усіх інших нагород з рук президентів України та від звання Героя України відмовлялась словами: «#Політичної_біжутерії_не_ношу».
Ліна Василівна обрала важку долю. Після Чорнобильської трагедії вона стає ледь не постійним жителем Полісся. Вже понад 20 років регулярно відвідує з експедиціями чорнобильські села, де «живе у готелях без вікон і дверей» чи у місцевих жителів, щоб “виколупувати з під льоду свій народ».
«Японці через місяць після вибуху на Фукусімі вибачилися перед громадянами за те, що приховували інформацію про вибух. А ми й досі не знаємо правди про Чорнобильську трагедію. Я їжджу у Чорнобильські експедиції з 1991 року. Вже знаю: скільки про це не говори, ніхто не зверне уваги і не допоможе…
Після аварії на ЧАЕС зник цілий материк унікального етнокультурного значення – ідеться не просто про втрачені, закопані під землю бульдозерами села або ж ті, що залишилися без жителів. Понад 150 тисяч людей евакуювали.
Тільки вдумаймось: Україна втратила 4125 квадратних кілометрів і 178 населених пунктів лише в зоні відчуження. Але є ще третя зона – це 635 сіл і містечок, де проживають понад 650 тисяч людей. Тобто нами втрачено територію більшу, ніж уся Словаччина, це – майже дві Бельгії чи три Ізраїлі. А ще – цілий етнос! Корінні поліщуки розсіялися «по світах», десь вони стають полтавцями, десь херсонцями, але як унікальний слов’янський етнос зникають», розповість вона згодом.
Та саме завдяки тим поїздкам Чорнобилем та Україною стали можливими чимало творів. Це і «Берестечко», і Записки українського самашедшого», і «Зоря на ім’я Полин: пам’ятаючи Чорнобиль», і безліч інших.
Усі Лінині твори без перебільшення – це скарб українського народу, який треба берегти і регулярно перечитувати.
Сподіваюсь, мій пост надихне й вас прочитати і рядки правди від Ліни Костенко:
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
© Ліна Костенко, «Маруся Чурай».
Молодь не вірить владі, молодь опустила забрало.
© Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого».
Україна – це резервація для Українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.
©Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого».
У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм.
© Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого».
Розп’ято нас між заходом і сходом, Що не орел – печінку нам довбе. Зласкався, доле, над моїм народом, Щоб він не дався знівечить себе!
Ліна Костенко «Триста поезій».
Іван Крулько, народний депутат від «Батьківщини», Facebook, 19 березня 2017р.
