Відставка керівника однієї з найбільших компаній держави претендує стати кінцем епохи простих рішень в Україні.
Історичний досвід свідчить – країни зникають, коли довіряють свою оборону найманцям, а не власним громадянам. Ще більшою мірою це стосується управлінських посад. Та держава, котра бездумно і безконтрольно віддає себе в управління іноземцям, приречена на загибель.
Відставка керівника однієї з найбільших компаній держави претендує стати кінцем епохи простих рішень в Україні. Вдало зрозумівши революційно-романтичний настрій українців, те політичне угруповання, котре ситуативно і несподівано опинилося при владі після Майдану, запропонувало народу тему варягів – іноземців, котрі володіють волею та професійними навичками, на порядок вищими будь-якого аборигена.
Це спрацювало на достатньо довгу дистанцію. Ілюзія трималася майже три роки, що в умовах постреволюційного та воєнного часу може рівнятися десятиліттю життя звичайної, спокійної країни.
Навіть недурні люди приспали свою увагу в сподіванні, що, зайнявши відповідні посади, варяги нібито здатні перетворити українську суміш корупційної трясовини з воєнно-революційним пеклом на благодатну Америку, Балтію, Польщу чи хоча б уявно-квітучу Грузію.
У нас тут за західними норовами – шок і апокаліпсис
Результат цього трирічного фантому виявився приголомшливий. Усі втекли (або усіх без особливих зусиль вигнали).
Іншого і не могло бути. У нас тут за західними норовами – шок і апокаліпсис. Національно-визвольна війна проти зовнішніх і внутрішніх окупантів, тотальний диктат і всевладдя олігархів (тобто топ-корупціонерів), розгул агентури усіх дружніх і ворожих держав. Запекла, як кров, внутрішньовидова боротьба політиків.
Це – не те середовище, де звикли працювати наймані білі комірці західного світу. Головне, що може відлякувати іноземного заробітчанина – це та ціна помилки, котра може виявитися величезною. Будь-яка реформа може стати вироком реформатору, і не тільки реформатору, але і країні. Бо що б ми не взяли – чи реформу правоохоронних органів, чи державних монополій, фінансів, чи навіть освіти чи медицини – з кожної з цих сфер може вийти конфлікт, котрий швидко або дуже швидко здатен підштовхнути країну до громадянського протистояння.
Є і більш банальні та безпосередні загрози. Нині покійний керівник Укрзалізниці Георгій Кирпа свого часу був змушений переховувати свою сім’ю за кордоном. (І це – при відносно стрункій силовій системі Кучми, котра його прикривала. Що вже казати про нинішнє багатовладдя серед правоохоронців і тотальний розвал силових органів). Так, Кирпа концентрував потоки під себе та під свого патрона. Але на суть це не впливає – якщо хочеш щось поміняти у багатомільярдних схемах, готуйся до війни.
Врешті, вольовий Кирпа зустрів свою долю – кулею подякували свої ж, з остраху перед Майданом, котрий переміг у 2004-му.
Звідки візьметься мотивація у лякливого іноземного адміністратора жертвувати усім, що у нього є, заради України? Чи є у варяга мотив стати у смертельне протистояння з мафією, котра, приміром, присмокталася до державної монополії? Чи захочуть варяги повторити долю кіногероя комісара Катані, оголосивши війну всесильним перевертням у погонах у силових структурах?
Ні, цю потенційно криваву роботу в принципі не зможе зробити ніхто, хто почуває себе стороннім і тимчасовим. Хитрий же тимчасовець буде імітувати діяльність, але реально не наступатиме ні на жоден мозоль. Власне, більшість найнятих з декоративною метою іноземців цим і займалися, і тікали, як тільки припікало.
Лише той, хто цінує своє життя менше, ніж успіх своїх ідей, щось здатен поміняти у нашій країні. Лише той, хто не боїться пулі кілера чи кримінального переслідування, може добитися не ілюзорних зрушень. Тільки тому, хто не бачить різниці між своїм життям і життям своєї держави, здатна посміхнутися вітчизняна удача.
Звучить нереально? Зовсім ні.
У 2014 році український народ породив ціле покоління добровольців, тому і у внутрішній війні ми цілком можемо побачити нову генерацію сміливих та виважених – аби тільки суспільство захотіло її побачити.
Надто важка це праця – лікувати віковічні хвороби цієї землі. Надто тонка це матерія, щоб обійтися втіленням рецептів із підручників. Тільки той, хто не тільки своїм розумом, але шкурою і серцем відчуває країну, здатен принести їй добро.
А іноземці – мусять бути чудовими помічниками, радниками, експертами. Нехай вони допомагають, радять, дають експертизу тим самураям, котрі зважаться тримати небо України на своїх плечах.,
Ігор Луценко, народний депутат від «Батьківщини», «Новое время», 11 серпня 2017р.
