Нещодавно промайнула новина, здатна викликати болісну заздрість. Чорногорія стала офіційним членом НАТО.
Паралельно, в український парламент чергову законодавчу ініціативу, пов’язану з інтеграцією до Альянсу.
З цього приводу маю сказати кілька тез.
Дубляж замість контролю?
Підтримую своїх колег у їхньому прагненні, утім, я вважаю, що з точки зору тактики парламент робить помилку. Якщо ми, законодавці, хочемо примусити уряд інтегрувати Україну в НАТО (а тільки так, через уряд, це можливо), ми маємо діяти інакше.
А саме: зафіксувати той факт, що за три роки не зроблено жодного істотного кроку з інтеграції країни до Північноатлантичного альянсу і вжити заходів, зокрема і кадрових, щоб примусити урядовців реально працювати над цим завданням.
Контрольна функція парламенту не менш важлива, аніж законодавча. Особливо вона потрібна зараз у сфері співробітництва з НАТО. Варто було б спершу поставити руба питання про виконання законодавства, прийнятого на той час новообраним складом парламенту у 2014 році.
Нагадаю, 23 грудня 2014 року Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості» (Закон N35-VIII). Проект було внесено президентом, автор цих рядків його підтримав.
Тоді, зокрема, закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» було викладено у новій редакції, згідно з якою однією із основних засад зовнішньої політики стало «поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації».
На думку фахівців-юристів, тоді вже був однозначно визначений курс на набуття членства в НАТО.
Отож, нині парламенту варто дати жорстку оцінку бездіяльності уряду та АП в цій сфері. Перед тим, як міняти тексти законів, треба було провести аудит, чому не працюють уже чинні.
Інакше жодне нове законодавство щодо вступу у НАТО не матиме ні сили, ні сенсу!
ВСЕ НЕОБХІДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЗАРАЗ ПРИСУТНЄ.
Просто Порошенко та його політичні колеги не поспішають його виконувати, хоча самі просили його прийняти. Не поспішають з тих же міркувань, чого не виконується Конституція в частині введення воєнного стану в разі агресії, чого блокується законодавство про захист державної мови, про визначення статусу окупованих територій тощо. Але це окрема велика тема.
Те, що зараз пропонують колеги-парламентарі, імперативно закріпляє необхідність набуття членства в НАТО. Але, при цьому – відмовившись від необхідності досягати критеріїв для вступу в НАТО!
Це знову-таки тактично неправильно. Ми мусимо змиритися з тим залізобетонним фактом, що в Альянс найближчими роками нас не візьмуть. Тим не менш, в контексті агресії Росії та тенденції до переростання її у континентальний конфлікт, необхідно бути готовими до того, що Україна де-факто воюватиме разом, пліч-о-пліч, з військами НАТО.
Іншими словами – велика війна божевільної країни проти всього світу може початися в будь-який момент. Ми маємо бути готовими до цього, щоб спільно оборонятися від навіженого агресора.
Що це означає? Що постановка питання про сам лише дипломатично-переговорницький шлях вступу до Альянсу є недостатнім. Необхідно паралельно приймати стандарти НАТО для того, щоб взаємна інтеграція на рівні війська працювала в реальності НЕЗАЛЕЖНО від того, чи підписані усі папери, чи є необхідна для цього юридична та міжнародно-політична база. Власне, це вже є в нашому законодавстві, і прибирати його звідти – навіщо?
Якщо ми приймаємо законодавство як, радше, риторичну формулу (а так, на жаль, воно і є), то прибирати з неї критерії відповідності стандартам НАТО, щонайменше, не варто. Стандарти НАТО мають стати нашим девізом. Хоча б на противагу тим совковим традиціям, якими ще рясно хворіє наша армія. Але це ще одна окрема велика тема…
Що робити?
Попри тактичні вади нових законодавчих ініціатив у парламенті, їх, за фактом їх включення у порядок денний, потрібно все ж швидко підтримати. Водночас скористатися цим сплеском уваги до теми і, як мінімум, провести парламентську дискусію у формі слухань щодо печальних підсумків нашої не-інтеграції до НАТО за останні три роки.
Я закликаю усіх колег: якщо вже так сталося, що ми, парламент, (з найкращими намірами) де-факто дали на себе перевести стрілки неробам і саботажникам з АП та уряду, то, звісно, потрібно якнайскоріше прийняти це необхідне (чи то пак «необхідне») законодавство, щоб знову позбавити нероб і саботажників можливостей прикриватися відсутністю необхідного законодавства.
Якщо вже ми взялися міняти законодавство щодо НАТО та суміжних тем, то треба зробити це блискавично, і не зупинятися, тримати тему Північноатлантичного альянсу в ефірі не менш гучно, ніж тему безвізу (вдумайтеся, наскільки це непорівнянні питання з точки зору виживання України, і наскільки різна медійна до них увага!).
Але потрібно розуміти головне: парламент не може замість Міноборони та Генштабу ні створювати бригади за стандартами НАТО (до речі, де принаймні одна, обіцяна бригада у складі Нацгвардії? ЗСУ?), ні займатися дипломатичною роботою замість МЗС. Парламент, на відміну від АП, не може давати напівофіційні команди урядовим структурам.
Ми мусимо усвідомлювати – що зі старими, що з новими законами саботаж продовжиться, і поки його не побороти, не бачити нам НАТО, як своїх вух.
Якщо ми, парламент, будемо зводити свою функцію до натискання кнопок за прекрасні юридичні тексти, котрі так і не стають справжніми законами, бо ніхто їх не виконує. Якщо ми, парламент, будемо миритися із не-інтеграцією до єдиної структури, котра хоче і може опиратися агресії новофашистської Росії.
Ігор Луценко, народний депутат від «Батьківщини», Facebook, 8 червня 2017р.
