Сватове, Новоянісоль, Балаклія, Калинівка і ось тепер Ічня. Вибухи на військових складах відбуваються з регулярністю, яка свідчить вже не про збій у системі, а про системний безлад, запрограмований на все нові й нові збої.
Зрештою, про серйозні проблеми на Ічнянському арсеналі було добре відомо і міністерству оборони, і президенту, адже на них ще рік тому звертав увагу профільний парламентський комітет. Але це не запобігло нинішній катастрофі.
З кожною новою пожежею ми чуємо від керівників безліч версій – від недбалості персоналу до диверсії ворога, але жодного разу ми не побачили ані пійманих диверсантів, ані покараних посадовців, окрім явних «стрілочників». А просто напередодні вибухів в Ічні суд відновив на посаді відповідального за зберігання боєприпасів у Балаклії.
Та й чи варто чекати іншого, коли президент, який за посадою мав би бути головнокомандувачем, вважає можливим під час війни призначати на відповідальні посади у спецслужбах людей, пов’язаних із країною-агресором. А коли про це дізнаються медіа – відбувається мовчанкою. Коли президент довіряє виконувати свої доручення куму Путіна, відкриваючи спеціально для нього повітряний кордон держави. А за це прикриває його бізнес в Україні. Коли забезпечення армії вважають одним з найкорумпованіших напрямів. А підряди на постачання військової техніки неодмінно отримують бізнес-структури президента…
Білборди з гаслами про армію – якими б великими їх не робити – не сховають крадіжки, не сховають нездарність. Бравурні звіти про «успіхи президентської дипломатії» не скасують того факту, що під час війни ми примудрилися пересваритися мало не з усіма своїми західними сусідами. Та й інші союзники, вочевидь, не поспішають надавати Україні зброю, спостерігаючи за вибухами на черговому складі.
Мантри про вигоду від продиктованих Путіним Мінських угод не змусять нас забути, що після них Україна лише втрачала території. Розповіді підлабузників про «військовий геній президента» не приховають його неспроможність навести лад в армійському господарстві і в країні в цілому. Та й чи до цього зараз людині заклопотаній зовсім іншим – «дембельским» розтягуванням національного надбання, гарячковим «тасуванням» місцевих посадовців, «підтягуванням під себе» телеканалів…
Може час і самому Порошенку визнати, що мундир Наполеона виявився для нього завеликим? Що командувати армією та керувати державою й справді здатні не всі? Та повернутися нарешті до справи більш звичної – пекти «Наполеони» і «Київські» торти для тих, кому все ще подобається їхній смак? Звісно, після того, як відповість за все зроблене на нинішній своїй посаді.
