Борис Тарасюк: 20 років Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО

Скажу, в чому полягає особливість для мене цього засідання. Вона полягає в тому, що мені за дорученням президента довелось вести переговори в 1997 році по підготовці Хартії про особливе партнерство. Це була дуже цікава, але водночас і складна робота.

Мені приємно відзначити, що на нашому засіданні беруть участь дві людини, які, одна – в Брюсселі, а інша – в Києві, дуже багато працювали над тим, щоб Хартія про особливе партнерство була підготовлена. Це тодішній постійний представник Сполучених Штатів Америки при НАТО Роберт Хантер, з яким ми мали дуже багато дискусій і не зовсім, так скажем, дружніх. Але врешті-решт ми виробили документ, який став врешті-решт прийнятним і для України, і для НАТО.

Друга людина, без якої я не уявляю собі кінцевого результату наших переговорів, – це Володимир Горбулін, тодішній Секретар Ради національної безпеки і оборони, який постійно опікувався питаннями підготовки хартії, ходу переговорів, з яким я був на постійному зв’язку, якому я дуже вдячний, без якого не уявляю Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО.

Якщо говорити про хартію, я хочу сказати, що це був непростий процес. Починався він з 1996 року, коли Україна внесла пропозицію НАТО виробити документ про стратегічне партнерство між Україною і НАТО. Врешті-решт ми стимулювали НАТО до того, щоб зайнятися активно цією темою, але НАТО обрало свої пріоритети і спочатку запропонувало виробити такий рамковий документ з Росією і паралельно йшла робота по виробленні такого документу з Україною. Отже, Україна була першою, яка запропонувала НАТО виробити цей системний стратегічний документ. Активна робота проводилася до 9 липня до підписання в Мадриді Хартії про особливе партнерство. І хочу сказати, що саме цей 1997 рік став поворотним в взаєминах між Україною і НАТО. Саме в 97-ому в травні… на початку травня 1997 року було відкрито Центр інформації документації НАТО в Україні. Саме в цей рік було акредитовано першого посла України при НАТО, а НАТО прийняло політичне рішення про дозвіл акредитації при НАТО послам країн не членів НАТО. І у такий спосіб я був акредитований вперше від України серед перших послів країн не членів НАТО в жовтні 1997 року.

Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО є рамковим, системним, стратегічним документом. На жаль, мій давній друг і приятель Роберт Хантер, посол Роберт Хантер всіляко чинив супротив тому, щоби називати Хартію «про стратегічне партнерство». Врешті-решт ми маємо документ, в назві якого – «особливе партнерство». Але, незважаючи на це, Україна впевнено рухалася до заснування відносин стратегічного партнерства з НАТО, і мені приємно було почути сьогодні від віце-прем’єра Климпуш-Цинцадзе, що наші взаємини вийшли на рівень стратегічного партнерства.

Шановні друзі, я хочу сказати, що співробітництво між Україною і НАТО і курс на членство в НАТО можна було б охаракретизувати графічно як синусоїду, в якій були свої злети і падіння. Назву деякі етапи цього.

У 2002 році Рада національної безпеки і оборони вперше прийняла рішення про курс на членство в НАТО.

Тоді ж в 2002 році Верховна Рада вперше прийняла рішення про підтримку курсу на членство в НАТО.

У 2003 році Верховна Рада в цій залі приймає закон, який передбачав членство України в НАТО. Причому цей закон було прийнято конституційною більшістю включно з тодішніми представниками Партії регіонів. 2003 рік 19 червня.

А що ж сталося наступного 2004 року? Тодішній кандидат в президенти Янукович вів компанію на базі антинатівських слоганів, тоді він виступав противником вступу України до НАТО.

У 2006 році ми мали досить серйозний прогрес у стосунках з НАТО. Особисто я вів переговори з керівництвом НАТО щодо запрошення України до Плану дій щодо набуття членства. І таке рішення принципове було і прийнято. На жаль, візитом тодішнього прем’єра Януковича все було зруйновано, тому що виступаючи перед Північноатлантичною радою 14 вересня 2006 року в Брюсселі, він фактично заявив те, на що не мав права заявляти, що український народ не готовий до Плану дій щодо набуття членства, навіть не до членства, а до Плану дій щодо набуття членства. І тим самим звичайно посіяв розгубленість серед наших партнерів в НАТО.

Водночас хочу сказати, що в 2008 році НАТО на своєму саміті в Бухаресті приймає рішення про те, що Україна буде членом НАТО. Це рішення нелегко далось Північноатлантичному альянсу, але все ж таки це було важливе рішення, відданість якому досі нинішнє керівництво НАТО заявляє.

2010-2013 рік – період Януковича, звичайно не можна було чекати на активізацію співробітництва з НАТО, навпаки воно було згорнуто.

І лише з початком російської агресії Верховна Рада України прийняла рішення про оновлення курсу на членство в НАТО, про скасування так званого позаблокового статусу, який було запроваджено у 2010 році.

Якщо говорити про реакцію суспільства, то саме російська агресія фактично збільшила втричі кількість прихильників членства України в НАТО. Саме у такий спосіб українське суспільство відреагувало на зухвалу агресію Російської Федерації проти України.

Якщо говорити про громадську думку, то в 1997 році, в рік підписання Хартії про особливе партнерство 37 відсотків підтримували курс на членство в НАТО. З того часу були злети і падіння, і було, доходило до 15-20 відсотків підтримка суспільства. Я радий, що сьогодні ця підтримка сягає майже 50 відсотків. А якби було проведено референдум, ця цифра могла би перевищити 70 відсотків.

Якщо говорити про ставлення українських політичних сил до членства в НАТО, то ми бачили все за 25 років нашої історії. Тут ми бачили в залі, як бавилися представники Партії регіонів повітряними кульками, на яких було написано: “НАТО – ні”, все це ми бачили. Сьогодні вони перелицювалися, знаходяться в інших політичних силах. Комуністи тут біснувалися в залі, які виступали категорично проти членства в НАТО. Зараз цих політичних сил немає, вони зникли з політичного ландшафту України. Але таке було.

Якщо говорити про НАТО, то, звичайно, ми маємо позитивно відзначити прагнення, політичну волю країн-членів НАТО до співробітництва з Україною. В той же час ми відчували і певну розгубленість з боку НАТО після початку російської агресії 2014 року. І ця розгубленість тривала майже два роки, до саміту НАТО у Варшаві минулого року.

Звичайно, що говорячи про наші взаємини між Україною і НАТО, багато чого хочеться сказати. Тим більше, мені довелось брати участь майже у всіх основних етапах взаємин між Україною і НАТО. В той же час хотів би поділитись з вами своїми думками відносно майбутнього України і НАТО.

На мою думку, ми маємо пройти до членства в НАТО через декілька етапів. Перший етап – це поглиблена співпраця, яка ведеться на базі річних національних програм. По-друге, ми повинні одночасно приводити наші стандарти у відповідність до стандартів НАТО.

І ми повинні працювати, посилено працювати над усуненням перешкод до нашого членства в НАТО, а це необхідність проведення реформ, це необхідність боротьби з корупцією, це реформування судової системи, це мирне врегулювання на Донбасі і звільнення, деокупація Криму. Саме тоді, коли ми виконаємо всі ці завдання, можна очікувати на членство в НАТО. Я бажаю всім нам досягнути цієї мети.

Слава вам і Слава Україні!

Борис Тарасюк, народний депутат від фракції «Батьківщина», Facebook, 3 липня 2017р.