«Оборонно-промисловий комплекс країни» – одинадцята публікація з серії, яка презентує «Нову стратегію миру та безпеки2, запропоновану на Національному форумі, що пройшов 30 жовтня у Києві.
Наша країна має величезний науковий, технологічний і виробничий потенціал, зосереджений в оборонно-промисловому комплексі. Це одна з важливих конкурентних переваг України. І ми не маємо права її втратити.
За роки війни, поряд з державними, виросли приватні підприємства, які самостійно розробили чимало зразків військової техніки, озброєнь і боєприпасів.
Сьогодні країна спроможна виробляти сучасну бронетехніку, транспортні літаки і гелікоптери, ракетно-артилерійське озброєння, військову автомобільну та інженерну техніку, воєнну електроніку різного призначення, стрілецьку зброю, засоби захисту солдата на полі бою і багато іншого. На жаль, дуже повільно зрушується з мертвої точки виробництво боєприпасів.
Український бізнес без підказок зорієнтувався в напрямках еволюції методів і засобів ведення сучасної війни. Активно прогресує розробка і виробництво безпілотних літальних апаратів різного військового призначення. Ведуться роботи над створенням військових роботизованих комплексів для всіх видів Збройних Сил.
Почавши з глибокої модернізації, наші підприємства поступово виходять на принципово нові розробки військової техніки й озброєнь. Водночас, ці можливості стануть реальним фактором, що впливає на зміцнення обороноздатності країни, лише з відходом від влади осіб, які загрузли в конфлікті інтересів. Неможливо командувати армією, торгуючи з нею.
Розвиток оборонних підприємств усіх форм власності стримується декількома типовими проблемами.
До цих проблем, безумовно, належить традиційна монополізація зовнішньоекономічної діяльності в сфері військової техніки і озброєнь.
При жорсткій системі експортного контролю єдиним логічним поясненням монопольного становища т.зв. спецекспортерів є корупційні інтереси. За нашими оцінками, через різного роду посередників в тінь йде до 400 мільйонів доларів коштів українського бюджету і підприємств. Саме цей корупційний податок не дає їм розвиватися.
Цілком очевидно, що державні замовники мають купувати необхідну техніку й озброєння безпосередньо у виробників або авторизованих дилерів. Українські ж виробники мають користуватися послугами спецекспортерів лише тоді, коли їм це економічно вигідно. Такі послуги мають пропонуватися на конкурентній основі.
Спільною проблемою українського бізнесу є надзвичайно висока ціна кредитних ресурсів і складність їх отримання. Рішенням цієї проблеми для підприємств-виконавців державного оборонного замовлення має стати механізм надання державних гарантій. Уряду і Національному банку України необхідно знайти спільне рішення, за якого будь-який контракт із замовником в рамках затвердженого державного оборонного замовлення буде прирівнюватися до державної гарантії для отримання кредиту на виконання такого замовлення. Це дозволить частково знизити ставки кредиту та істотно спростити процедуру його отримання.
Також інвестиції у розвиток виробництва і у нові розробки стримуються через неможливість навіть середньострокового планування. Це обумовлено тим, що держоборонзамовлення планується на три роки, а бюджет лише на рік. Тобто жодних гарантій оплати немає. Саме тому для виробників кожний контракт, який виконується, сприймається як останній, а кожний, який підписується, – як перший.
На жаль, нещодавно прийнятий Верховною Радою в другому читанні законопроект, що передбачає складання Бюджетної декларації, як документа стратегічного планування на середньостроковий період, відповіді на поставлене запитання теж не дає.
Наступною проблемою є ціновий диктат замовника в рамках виконання держоборонзамовлення. По суті, йдеться навіть не стільки про цінове, скільки про повне безправ’я виконавця оборонного замовлення. В основі цих проблем лежить аж ніяк не захист інтересів держави, а все та ж корупція.
Очевидно, що армія та інші силові структури не можуть закуповувати за світовими цінами продукцію військового призначення у наших підприємств, але це не є приводом для того, щоб ставити виробників на межу виживання, позбавляти їх кваліфікованих кадрів і можливостей для розвитку. В умовах не завжди конкурентного середовища інтереси держави полягають у розумному балансі між оптимізацією бюджетних витрат і економічним стимулюванням виробництва.
Що ж до виробників, які і надалі практикуватимуть штучне накручування собівартості, то вони повинні втратити право на виконання державного оборонного замовлення.
Кілька слів щодо якості, яка в умовах війни стає питанням життя і смерті. Необхідно, щоб воєнна прийомка була зосереджена виключно на цих питаннях і не відволікалася на проблеми ціноутворення. Для цих цілей ми зможемо запропонувати інші інструменти.
Окремим завданням є оптимізація і жорстка регламентація термінів всіх погоджувальних процедур, як в рамках підготовки і виконання державного оборонного замовлення, так і в частині регулювання експорту-імпорту продукції військового і подвійного призначення. Це дозволить значно прискорити виробництво продукції для армії та істотно підвищить конкурентоспроможність наших підприємств на зовнішньому ринку.
Сьогодні на перший план виходить проблема наукових, інженерних і виробничих кадрів. Дається взнаки розрив поколінь, зумовлений комплексом причин, що впливали на ситуацію у вищій освіті, науці й промисловості протягом трьох останніх десятирічь. Недалекоглядна політика держави призвела до фактичного руйнування системи професійно-технічної освіти і, відповідно, до гострого дефіциту кадрів у промисловості. Все це ускладнилося тенденціями, пов’язаними з еміграцією кваліфікованих фахівців і молоді.
Ми не маємо права розгубити традиції наукової та інженерної школи України, значною мірою зосередженої в інститутах Академії наук і ОПК, на підприємствах ракетно-космічної галузі, авіа-, судно- та танкобудування. Починати необхідно з підтримки технічних вишів і факультетів точних наук, які повинні стати ефективними навчальними і науковими центрами країни.
З цією метою пропонується задіяти механізм державної підтримки, що забезпечує поповнення наукових центрів і стратегічних підприємств молодими фахівцями. Для цього можливо використовувати частину коштів Фонду соціального страхування на випадок безробіття, що вивільняються у зв’язку зі зростанням трудової міграції населення.
В рамках фінансування активних програм зайнятості пропонується компенсувати науковим центрам і стратегічно важливим підприємствам всіх форм власності заробітну плату молодих фахівців протягом перших трьох років роботи з розрахунку середньої заробітної плати на такому підприємстві. Цілком реально встановити для цього щорічну квоту на працевлаштування оплачених державою кращих молодих фахівців в розмірі 5 тисяч осіб. Витрати на реалізацію програми протягом першого року не перевищать 4% бюджету Фонду. Така програма дасть суттєві результати, якщо законом гарантувати її дію протягом найближчих 20 років.
Новий Закон «Про національну безпеку» і здоровий глузд вимагають негайного створення Агентства з розвитку оборонно-промислового комплексу як органу, що реалізує державну оборонно-промислову політику. При цьому очевидно, що необхідність існування надзвичайно витратної структури Укроборонпрому зникає.
Завдання агентства – розпочати довгоочікуване реформування як самих державних підприємств галузі, так і системи взаємовідносин держави і цих підприємств.
За останні роки до абсурду доведена кадрова політика в оборонній галузі. Повсюдно керівників найважливіших державних підприємств міняли на вихідців з особистого бізнесу президента та його оточення.
Ані особиста відданість, ані партійна приналежність не може бути критерієм для прийняття кадрових рішень. На чолі оборонних підприємств повинні стояти талановиті ефективні керівники, які мають досвід і говорять з колективами однією мовою.
Сьогодні наша країна має унікальний шанс для активного просування продукції підприємств вітчизняного оборонно-промислового комплексу на світовому ринку. За правильної політики ми можемо потіснити обмежену міжнародними санкціями Російську Федерацію в багатьох країнах і в різних сегментах цього ринку.
Для успішного вирішення цього завдання необхідно, окрім вже перелічених вище заходів, забезпечити інтенсивне переозброєння своєї армії новими зразками сучасної військової техніки й озброєння. Це стане найкращою рекламою наших виробників.
Особливий біль і надія країни – ракетно-космічна галузь.
Це важливо, що підприємства цієї галузі включилися у створення ракетного щита країни, але ми не маємо права назавжди втратити власну космічну програму. Наявні в цій сфері напрацювання поки ще дають надію на реалізацію в реальній перспективі національних проектів, які можуть стати новими символами країни.
Якщо ж продовжувати фінансувати космічну програму на рівні вартості трьох броньованих лімузинів, то дуже недалекою перспективою стане остаточне прощання з «космічним клубом».
Наступна публікація буде присвячена НАТО і гарантіям нашої безпеки в майбутньому.
Більше читайте на сторінці Воєнний кабінет Юлії Тимошенко.
Андрій Сенченко, член Політради партії «Батьківщина», лідер Всеукраїнського руху «Сила права», Обозреватель, 10 грудня 2018р.
