«НАТО і гарантії нашої безпеки на майбутнє» – дванадцята публікація з серії, яка презентує «Нову стратегію миру та безпеки», запропоновану на Національному форумі, що пройшов 30 жовтня у Києві.
Гарантією безпеки країни і кожної української родини може бути лише сучасна боєздатна армія і повноцінне членство України в НАТО.
Українські політики і воєначальники багато років говорять про необхідність переходу на стандарти Альянсу, але вважають за краще розтягувати ці плани на десятиліття.
24 вересня 2015 року, лише через півтора роки після початку збройної агресії, Президент Порошенко затвердив Воєнну доктрину України, яка визначила нашим воєнним супротивником Російську Федерацію. Водночас, в цей документ було закладено можливість застосування військової сили не лише у випадку зовнішньої агресії, а й з метою локалізації та ліквідації внутрішнього збройного конфлікту. Це допомогло Кремлю і його друзям, спотворюючи реальність, трактувати події в Україні, як внутрішній конфлікт.
Пустопорожніми гаслами залишилися закладені в Доктрині завдання з досягнення до 2020 року повної сумісності наших Збройних Сил з відповідними силами країн-членів НАТО. За три роки, що минули, жодних якісних змін не відбулося.
Очевидно, що Воєнна доктрина України потребує суттєвого перегляду, як з точки зору оцінки поточного становища, так і з точки зору завдань щодо повного відновлення суверенітету України над усіма нашими територіями. Водночас, у новій Воєнній доктрині мають знайти відображення потенційні загрози, а також ґрунтовні установки для забезпечення нашої безпеки на тлі цих загроз.
Завдання переведення армії на стандарти НАТО не повинне вичерпуватися зміною документообігу і калібрів зброї. Наші західні партнери та експерти неодноразово звертали увагу військового і політичного керівництва країни на глибоку невідповідність принципів побудови й управління пострадянською українською армією стандартам Альянсу.
І перш за все йдеться про ставлення до військовослужбовців та їхніх родин. Це відображається багато в чому – у неадекватній оцінці ризиків для життя солдатів, як було при відправленні десантників до Луганського аеропорту, у недостатньо оснащеній і ефективній медичній службі та слабо підготовленій системі евакуації поранених, у відсутності дисципліни в питаннях виплат грошового забезпечення і виконання інших зобов’язань держави.
Також, незалежно від того, що в українській армії зараз проходять службу понад 25 тисяч жінок, з яких 3000 – на офіцерських посадах, гендерна дискримінація не припинилась. Вона досі полягає в багатьох незрозумілих обмеженнях.
Участь понад 7000 українських жінок у бойових діях довела їхню здатність ефективно захищати країну.
Важливим стандартом в країнах НАТО є чесність у відносинах і діях по всій армійській вертикалі й ставленні до своєї країни. Маніпуляції даними про втрати, ком брехні навколо причин і наслідків Іловайської трагедії, велика і дрібна корупція, поставки в армію продукції придворних підприємств і багато іншого ілюструють ступінь неготовності до інтеграції в НАТО.
Перелік таких невідповідностей досить великий. Це кадрова і гендерна політика, рівень і організація бойової підготовки, відсутність повноцінних і на своєму рівні самодостатніх підрозділів і частин, відсутність ефективної системи їх тилового забезпечення.
Жорстка і абсолютно обґрунтована вимога НАТО, що відповідає стандартам Альянсу, полягає в тому, що з 1 січня наступного року Міністерство оборони має очолювати цивільний міністр, який відповідає за формування державної політики в сфері оборони, оборонне планування, програмний і ресурсний менеджмент, військову кадрову політику, ефективне і належне використання оборонних ресурсів, всебічне забезпечення життєдіяльності, функціонування, розвитку і застосування Збройних Сил України.
Маніпуляції з перевдяганням в цивільний костюм військового Міністра оборони генерала Полторака тільки підтверджують, що для нинішньої влади закони – порожній звук, і нічого міняти вона не збирається.
Водночас, нещодавно прийнятий Закон «Про національну безпеку», покликаний підштовхнути процес глибоких перетворень в секторі оборони і безпеки, є дуже важливим. Цим Законом визначаються і розмежовуються повноваження державних органів у сферах національної безпеки і оборони, визначається система командування, контролю і координації операцій, вводиться всеосяжний підхід до планування в цих сферах. А також забезпечується демократичний цивільний контроль над органами і формуваннями сектору безпеки й оборони країни.
Норми прийнятого Закону диктують глибокі зміни в системі органів військового управління, які повинні поетапно вводитися з наступного року.
Вже зараз очевидно, що реалізація цього Закону, прийнятого кілька місяців тому, вимагатиме серйозних зусиль з подолання опору системи.
Закладена в Законі модель стратегічного оборонного планування покликана поставити на перше місце глибоке реформування армії та створення на її основі сучасних Збройних Сил країни. Це викличе неминуче зіткнення з амбіціями армійських ретроградів і тих, хто звик збувати армії неліквіди своїх підприємств.
Відсутність у військово-політичного керівництва країни стратегічного мислення демонструє і той факт, що завдання на розробку Морської доктрини Президент України сформулював лише на п’ятий рік війни, довівши перед тим ситуацію до межі втрати Азовського моря.
Треба розуміти, що для континентальної держави будь-яке море, що має вихід до Світового океану, – це стратегічна перевага, за яку треба боротися по-справжньому.
Живучі в режимі «сьогодні на сьогодні», країна й армія завжди будуть спізнюватися.
Аналогічна ситуація спостерігається в питанні інформаційної і кібербезпеки. У лютому 2017 року Президент затвердив відповідну доктрину, але далі паперів справа не пішла.
На інформаційному фронті ворог наступає, а ми продовжуємо незграбно оборонятися. Винне в тому злочинне словоблуддя на державному рівні, яке привчило весь світ до того, що в нас АТО, а не війна. Впродовж всіх років російської агресії влада, багато політиків і журналістів послідовно розмивали поняття, які на війні не можуть мати подвійного трактування. Кожен, хто продовжує називати окупаційні війська і російських найманців активістами-сепаратистами-терористами, свідомо чи підсвідомо переходить на бік ворога.
Громадяни України, які мешкають в окупації, як і раніше залишаються під тотальним інформаційним впливом Російської Федерації.
Всі мешканці прикордонних територій нашої країни продовжують перебувати в інформаційному просторі сусідніх держав.
Про що можна говорити, якщо під час війни діти з українського райцентру Мілове Луганської області ходять до школи, розташованої на території Ростовської області держави-агресора?!
Про яку безпеку чи воєнний стан можна говорити, якщо досі навіть не затверджено перелік критичної інфраструктури країни, що вимагає спеціальних заходів з кіберзахисту?!
Минуло півтора роки з дня підписання Петром Порошенком Указу про заборону використання програмних продуктів російського походження в держустановах і на державних підприємствах. На жаль, до сьогодні цей указ повністю ігнорується. Російські програмні продукти продовжують використовуватися багатьма центральними органами державної влади та навіть силовими структурами – СБУ, Управлінням державної охороні, прикордонниками та іншими.
Це свідчить про те, що у влади немає політичної волі й бажання доводити розпочате до реального результату.
В умовах війни, зі знищенням залишків дротового радіомовлення і відключенням аналогового телебачення, Україна залишилася без системи оповіщення цивільного населення про надзвичайні ситуації.
Зараз на фронті тимчасове затишшя, яке не повинно вводити нас в оману. Супротивник використовує його не лише для зміцнення своїх наступальних можливостей. Він щодня продовжує застосовувати проти нас масовані політичні, економічні, інформаційні та інші заходи впливу.
Агресивні російські військові стратеги, які приміряються до воєн майбутнього, на прикладі України демонструють усьому світові своє розуміння відносин між країнами на планеті. В їхній свідомості відмінність між станом війни і миру давно стерта. Ставка робиться на поєднання військових і невійськових засобів досягнення політичних і стратегічних цілей. Такі невійськові методи у багатьох випадках за своєю ефективністю значно перевершують силу зброї.
Доктрина сучасних війн, що взята на озброєння нашим агресивним сусідом, передбачає своїми першочерговими цілями знищення економіки і системи державного управління супротивника.
Акцент методів протиборства, що використовуються, зміщується в бік широкого застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, що реалізуються з використанням протестного потенціалу населення. Все це доповнюється військовими заходами прихованого характеру, в тому числі реалізацією заходів інформаційного протиборства і діями сил спеціальних операцій.
Ці сценарії повною мірою були реалізовані під час захоплення Криму і частини території Донбасу. Вони ж застосовуються і нині щодо всієї української держави, ослабленої зухвалою корупцією і діями «п’ятої колони» на всіх щаблях влади.
На особливу увагу заслуговує той факт, що для досягнення остаточного успіху в конфлікті російська доктрина передбачає застосування сили під виглядом миротворчої діяльності та кризового врегулювання.
В наших зусиллях із захисту країни ми маємо враховувати ці ідеї агресора і бути готовими їм протистояти.
Необхідно привести в адекватний стан всі складові сектору оборони і безпеки країни, забезпечити їхню ефективну взаємодію.
Водночас необхідно серйозно зайнятися мобілізаційною підготовкою економіки і кожного стратегічно важливого підприємства, а також привести систему державних резервів у стан, що відповідає сучасним реаліям.
Наступна публікація буде присвячена українській розвідці.
Більше читайте на сторінці Воєнний кабінет Юлії Тимошенко.
Андрій Сенченко, член Політради партії «Батьківщина», лідер Всеукраїнського руху «Сила права», Обозреватель, 12 грудня 2018р.
