Чотири роки вісім місяців і двадцять п’ять днів вся країна засинає і прокидається з питанням: «Коли закінчиться війна»?
Весь цей час кожна родина, рідні якої на фронті, весь український народ чекає від влади не пустих заяв про безальтернативність мінських домовленостей і розповідей про слабо ймовірних миротворців, а зрозумілої стратегії і реальних дій.
Збройний напад Росії на Україну призвів до несподіваного для агресора результату – консолідації українського суспільства, яке встало на захист своєї країни.
Водночас виявилася найбільш слабка ланка – українська влада і, так звана, українська правляча еліта. Їхні зусилля зосереджені не на зміцненні армії, захисті країни, поверненні та реінтеграції окупованих територій. Тут інші пріоритети – розподіл бюджетних потоків, контрабанда, нажива на військових поставках і злочинна торгівля з окупованим Кримом і Донбасом.
Саме тому ця війна триває довше, аніж перша світова, сторіччя закінчення якої відзначалося 11 листопада.
Вибори, що мають відбутися, підштовхнули багатьох претендентів на пост президента до пред’явлення своїх нашвидкуруч складених планів відновлення миру.
На превеликий жаль, політична еліта країни – як стара, так і та, що претендує на звання нової, – в більшості продемонструвала абсолютну неготовність до вирішення цієї життєво важливої задачі.
Оприлюднені ідеї можна розділити на дві основні категорії: плани прихованої капітуляції перед агресором і плани заморожування конфлікту на десятиліття з перекладанням проблем на плечі майбутніх поколінь.
У першому випадку йдеться про втрату реальної незалежності, а в другому – про поступове зникнення нашої знекровленої нескінченною війною і розділеної лінією фронту країни.
Як і всі українці, наша команда, працююча в складі воєнного кабінету Юлії Тимошенко, кожного дня думає про те, як виграти нав’язану нам війну, повернути Крим і Донбас, відновити мирне життя і впевненість у майбутньому.
Простих відповідей на ці питання не існує. Агресор як і раніше залишається сильним, а мета його глобальною – руйнування Української держави. Він зазіхає на право українського народу називати країну своєю, самостійно визначати її майбутнє, спільною працею досягати її процвітання.
Це право жити з гідністю, а не відчувати себе безсилим у власній країні.
Це право, яке століттями виборювали народи і дорого за нього платили, не шкодуючи за ціною.
Тягар багаторічної війни на своїх плечах несуть не чиновники і політики, а український народ – добровольці і волонтери, які захистили країну в 2014-му, воїни, які щодня ризикують життям на фронті, їхні родини, кожен громадянин нашої країни, який сплачує зі своїх коштів військовий податок на підтримку армії.
Всі вони мають право на правду і гідне ставлення до себе. Без правди не буде довіри і підтримки, без підтримки всього народу країні не вистояти.
Запропонувати стратегію відновлення миру і повернення наших територій – завдання політиків, але треба розуміти, що вона може бути реалізована лише за підтримки всього українського народу.
30 жовтня у Києві пройшов Національний форум «Нова стратегія миру та безпеки», на якому вперше була запропонована стратегія дій на національному рівні та започатковано створення Воєнного кабінету, завдання якого – підготувати законодавче забезпечення запропонованої Стратегії та сформувати план конкретних дій щодо її реалізації.
Цим матеріалом відкривається серія публікацій Воєнного кабінету Юлії Тимошенко, покликаних детально роз’яснити нову стратегію миру та безпеки.
Більше читайте на сторінці Воєнний кабінет Юлії Тимошенко.
Андрій Сенченко, член Політради партії «Батьківщина», лідер Всеукраїнського руху «Сила права», Обозреватель, 14 листопада 2018р.
