Андрій Сенченко: Ми не розділяємо Крим і Донбас

– Пане Андрію, ви людина, яка тривалий час входила до політичної верхівки Криму. Тому політичне життя Криму постійно перебуває в полі вашого зору. З 11 березня 2014 року ви перебували на посаді виконувача обов’язків заступника глави Адміністрації Президента. У чому полягала ваша робота? Що вдалося вам тоді зробити у вирішенні кримської проблеми?

– Я не збирався працювати в Адміністрації Президента, оскільки вважаю що це не моє, мене запросив Турчинов. Він сказав, що в Криму 18 заручників, які знаходяться в полоні окупантів, і попросив щоб я хоч щось зробив, адже я багатьох на півострові знав. Власне, ця посада просто надала мені певного статусу. Я запитав, що буде входити в мої обов’язки, він відповів, що зараз найперше – це питання заручників. Я отримав список полонених і розпочав роботу: були дуже складні комбінації, складні перемови щодо визволення.

41-им у списку був Олег Сенцов

У підсумку вдалося визволити з полону 40 осіб, звільнили їх не в один день, а групами і в різні дні. Останнього вдалося витягнути капітана першого рангу Калачова. 41-им у списку був Олег Сенцов, але вже неможливо було до нього дістатися, оскільки його з російської армії передали російським спецслужбам. А вони взагалі на жодні контакти не йшли. Також мені не вдалося витягти Хайсера Джемілєва, який знаходився в СІЗО, бо він теж потрапив у поле зору слідчого комітету РФ.

40 людей ми обміняли на одного російського диверсанта Романа Філатова.

– На скільки відомо, ви також доклали зусиль і змогли витягнути з окупованого Криму ще й військову техніку. Як цей відбувалося, з якими труднощами стикнулися?

– Паралельно з визволенням заручників, важливим завданням, що стояло переді мною, була евакуація наших військових, їх родин з півострова, евакуація курсантів та ліцеїстів з військових навчальних закладів Севастополя, а також виведення озброєння. Весь цей процес був дуже напружений та нервовий.

Загальна формула окупантів була такою, що Крим вустами Аксьонова оголосили незалежною республікою. Тому всю українську власність, включаючи військове майно, на території Криму вони оголосили власністю «республіки Крим», відтак з цим приданим вони увійшли до складу РФ. І Росія зробила вигляд, що вона нічого не може вдіяти, адже Крим сам до неї прийшов з цією власністю. Тому надзвичайно складно було домогтися, щоб вони почали віддавати озброєння.

Підсумком складних перемовин стало те, що ми змогли забрати з півострова 3502 одиниці військової техніки та озброєння, у тому числі 92 літаки та вертольоти, всі до єдиного танки, половину БТРів. Якщо говорити про вартість повернутого нами майна, то це десь 1 мільярд доларів. Останній ешелон з військовою технікою вийшов з Криму 16 червня 2014 року. І потім Росія перекрила цю можливість.

Особливо тяжко відбувався процес виводу кораблів, адже з того боку був зрадник Березовський, якого окупанти призначили заступником командувача ЧФ РФ

Ось приклад, який покаже, наскільки непросто було всім цим займатися: навіть дріт для фіксації коліс військових машин до платформ доводилося привозити з материка, або ж передавати власні кошти до Криму і вже там це все купувалося. Хоча за перевезення по території окупованого Криму заплатило МО РФ, яке зрозуміло це згодом і було дуже цим незадоволене.

Особливо тяжко відбувався процес виводу кораблів, адже з того боку був зрадник Березовський, якого окупанти призначили заступником командувача ЧФ РФ. Він дуже активно протидіяв спробам України забрати військове майно. Нам доводилося гнати буксири з Одеси, тому що вони не давали можливості нашим кораблям виходити своїм ходом. Тобто, вони своїм буксиром витягували кораблі за межі севастопольських бухт, а вже там наші буксири їх чіпляли і тягли в Одесу. А якщо врахувати, що це був початок весни, постійні шторми – все дуже складно відбувалося.

З літаками теж все було непросто. Якщо на початку вдалося зробити так, щоб кілька літаків вилетіли, то потім розпочався, так би мовити, шантаж: росіяни нам говорили, що вони випустять літаки, натомість вимагали щоб наш МЗС дав ноту на проліт через територію іноземної держави. Таким чином вони хотіли нас змусити визнати Крим територією іноземної держави. Ми, звісно, не могли таку ноту дати, і як могли опиралися цьому.

Згодом було прийняте інше рішення: існує технологія розбору літака, є спеціальні трали для перевезення саме літаків. Всю розбору виконували професійні команди авіаремонтних українських підприємств, які на цьому спеціалізуються. Але ФСБ погоджувало по два-три тижні склад цих команд. І тут теж не обійшлося без нервів, адже перевіряли кожного члена команди. Пори це все вдалося. Наші фахівці навчилися розбирати винищувач за три години, оскільки всі розуміли, що час грає проти нас. Зараз ці літаки в строю, вони літають.

– Ви і сьогодні не полишаєте тему Криму, заснували Всеукраїнський рух «Сила права». Розкажіть яка мета і завдання цього руху і як діяльність цієї громадської інституції наблизить повернення Криму?

– Ми маємо на сьогодні два напрями діяльності. Перше, те, чим ми займаємось вже протягом трьох останніх років, це системна допомога українським громадянам, які постраждали від російської військової агресії і окупації частини території нашої країни.

Ми допомагаємо судитися з РФ родинам загиблих військових і цивільних, пораненим і покаліченим військовим і цивільним

При цьому ми не розділяємо Крим і Донбас. У нас працюють 25 юридичних офісів по всій Україні. Від першої зустрічі з постраждалою людиною і до кінцевого результату ми все робимо безкоштовно. Ми допомагаємо судитися з РФ родинам загиблих військових і цивільних, пораненим і покаліченим військовим і цивільним, військовим, які були в полоні, цивільним особам, незаконно позбавленим волі і підданим тортурам на окупованих територіях, громадянам, які втратили особисте майно, і вимушеним переселенцям.

Це досить складана робота, навіть з точки зору обсягу, оскільки одна заява до суду, а у нас існує два етапи, спочатку ми встановлюємо юридичний факт того, що конкретний заявник постраждав у результаті російської агресії, потім ми готуємо підрахунок збитків, і лише після цього заходимо з позовом проти РФ до суду, отримуємо рішення про стягнення, а далі починається непроста процедура виконання цього рішення.

Але проблема полягає у тому, що судді в Україні не готові розглядати такого роду заяви через різні причини, основна з яких – залежність від РФ: у когось там діти, батьки, нерухомість. Крім того, велика кількість суддів професійно непідготовлені. Вони всі чекають рішень від Верховного суду України.

Ми змогли сформувати судову практику, переламали небажання приймати відповідальні рішення і рухаємося далі

На сьогодні маємо позитивні рішення проти РФ, які набули чинності у 22 областях України, але є анклави, де ми готуємо документи, але поки що не подаємо, бо розуміємо, що 100% отримаємо відмову. Ми чекаємо, сподіваємося, що в найближчий час новий Верховний суд розгляне і стане легше, адже напрацювати відмови, а потім з цим усім іти в апеляцію, касацію – це величезна робота. Щоб ви собі уявили – обсяг тільки заяв на встановлення юридичного факту для одного постраждалого коливається у діапазоні 140-180 сторінок. Це ґрунтовні, з солідною доказовою базою звернення до суду.

Між тим, ми змогли сформувати судову практику, переламали небажання приймати відповідальні рішення і рухаємося далі.

Про другий напрям роботи Всеукраїнського руху «Сила права» – формування громадської дискусійної платформи зі створення програми деокупації Криму та Донбасу – читайте в наступній частині інтерв’ю.

«Кримська світлиця», 10 січня 2017р.