У січні-лютому майданного 2014-го представники старої ситої Європи ще не відчули, що Москва приготувалася диктувати нові правила життя не тільки Україні.
Іноземні посли й різного роду високопоставлені представники деяких європейських держав робили регулярні спроби примірити народ з корумпованим і, по суті своїй, кримінальним режимом Януковича, який перебуває під контролем Кремля.
Дуже вже хотілося загасити палаючу в Україні пожежу, але зовсім не хотілося втратити можливість заробляти на потоках очевидно корупційних грошей з України та Росії. Згадувати, що на особистих та офшорних рахунках наближених до Януковича, відкритих в деяких європейських банках, осідають вкрадені в народу гроші, взагалі було не прийнято.
Окремі формальні лідери Майдану, надзвичайно стурбовані особистими політичними перспективами, регулярно брали участь в цих танцях з послами на тему примирення непримиренного.
Для візуалізації нібито досягнутих результатів періодично голосно оголошувалося про звільнення адміністративних будівель, зайнятих мітингувальниками. Ось тільки з протестуючим народом про це ніхто не домовлявся (Мінські домовленості нікому не нагадує?).
Якраз до чергового анонсу «досягнутих домовленостей» майданівці зайняли будівлю Міністерства АПК на Хрещатику, а двома днями пізніше – Мін’юсту на Городецького. Що робити? Протестуючі відмовляються залишати будівлі, європейські емісари втрачають обличчя, номінанти в нову верховну владу – підтримку своїх амбіцій, а хиткий режим починає злобно брязкати зубами й готується використовувати цей привід для силової зачистки.
На штабі обговорювалося три варіанти виходу з кризи.
Перший – спробувати вмовити. Але бажаючих цим займатися особливо не спостерігалося – один ще не забув смак вогнегасника, а іншого – з виразом історичної значущості на обличчі народу інакше як здалеку з трибуни або через телевізор краще було не показувати.
Як другий варіант, озвучили пропозицію Порошенка, який до штабу допущений не був, але послам свою значимість у вирішенні питання всіляко намагався продемонструвати, – запропонувати учасникам мітингу за звільнення Мін’юсту 100 тисяч доларів. Ідею не прийняли через високу ймовірність відмови у фізично неприйнятній формі й 100%-у ймовірність «кидка» з боку #Порошенка.
Третій варіант, ще гірше, – звільнити силою, а по суті, ініціювати серйозний розкол серед протестувальників.
Загалом, йти довелося тому, хто більше всіх наполягав на переговорах, тобто мені. Домовитися й фактично звільнити будівлю Мін’юсту вдалося того ж дня, 27 січня. Питання з МінАПК відклали на кілька днів.
І тут, несподівано, 29 січня, одному з діячів Майдану прийшла в голову ідея продемонструвати особисту рішучість – розпочався штурм будівлі силами підконтрольної йому бравої сотні.
У хід пішли вибухові пакети. Захисники будівлі через відкриті вікна другого поверху відповіли водою з пожежних брандспойтів. Коли добіг від Жовтневого, хол МінАПК вже був розгромлений, все залите водою.
Ідіотський штурм вдалося зупинити та розпочати переговори. Складність полягала в тому, що у величезній багатоповерховій будівлі МінАПК знаходилося понад шестисот протестуючих з різних регіонів з різними командирами, які лише деякою мірою впливали на настрої людей, кожен з яких самостійно приїхав на Майдан. Всіх їх об’єднував вистражданий заклик «Банду геть!», а аж ніяк не бажання вести з цією бандою переговори.
Люди були різні: балакучі й агресивно-замкнуті, молоді та старі. В одному залі розташувалася команда дідів, що приїхали захищати свою країну, – в національному одязі, з сивими вусами, шаблями й бандурами – просто святі на цій війні, що розпочиналася.
До всіх довелося шукати підхід. Розмови зайняли весь день й закінчилися тим, що практично кожному довелося особисто потиснути руку та зі словами подяки провести до виходу.
Чому згадав і написав про ці події? Та тому, що як за часів Януковича, так і зараз відсутня не те що культура громадського діалогу, а навіть розуміння його необхідності, бажання та здатність його вести.
У воюючій країні, розділеній лінією фронту, такий діалог особливо важливий, і суспільство, що йде заради своєї країни на величезні жертви, має право на правдиву інформацію про плани та дії влади й на те, щоб вона до громадської думки прислухалася та з нею рахувалася.
Але не менша проблема в готовності й здатності різних суспільних груп цивілізовано спілкуватися одна з одною.
Перші тижні роботи дискусійної платформи Центр деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій, на якій триває розробка альтернативної мінській формули суспільно прийнятної програми реінтеграції тимчасово окупованих територій, продемонстрували інший зріз проблеми.
Одна справа боти – ті, убогі, хоч за гроші стараються. Але багато учасників обговорення, мабуть, вважають такі інструменти самовираження, як фейсбук, майданчиками для демонстрації власних рефлексів, а не думок. При цьому відсутність думок, найчастіше, намагаються замаскувати якомога більш міцним оформленням своїх емоцій.
Тож, якщо хочемо змінити країну, треба зрозуміти що суспільний діалог – це не набір монологів. І вести його бажано цивілізовано.
Центр деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій
Андрій Сенченко, член політради партії «Батьківщина», лідер Всеукраїнського руху «Сила права», 14 січня 2017р.
