Останнім часом на всіх ефірах різнокаліберні та різноспрямовані українські політики активно сиплють термінами з області церковного права. Таких незнайомих нам слів від більшості з них ми ніколи раніше не чули.
Це зайвий раз підкреслює, що історично важливе для нашого народу питання створення і становлення Єдиної Української православної церкви стало не лише вагомим чинником у боротьбі за незалежність української держави, але й водночас, в руках частини політиків, перетворилося на інструмент боротьби за владу.
За роки війни, розв’язаної Росією проти нашої країни, мені неодноразово доводилося спілкуватися в різних куточках країни – на Буковині і Галичині, в Сумах і Києві – зі знайомими і незнайомими людьми, які є прихожанами Української православної церкви Московського патріархату.
На моє запитання, як їхні патріотичні почуття і, в багатьох випадках, практичні зусилля з захисту країни, допомоги нашій армії поєднуються з вірністю московській церкві, завжди отримував схожу відповідь – наші батьки ходили до цієї церкви, до неї ходимо ми і наші діти. При цьому більшість співрозмовників в якості аргументу наводили позитивне ставлення і довіру до особистості конкретного священнослужителя.
У церкві, як і в армії, – чим ближче до людей, тим чесніше відносини, більше взаємного розуміння і довіри. Упевнений, що багато рядових священнослужителів УПЦ МП щиро вірять в Бога і діляться своєю вірою. Церква сьогодні виконує важливу функцію психологічної реабілітації травмованого війною суспільства. Вона, по суті, є своєрідною формою соціальної організації суспільства, в основі якої зберігається мораль.
У моїх розмовах з парафіянами московської церкви завжди згадую 26 лютого 2014 року. В цей день, напередодні збройного захоплення російським спецназом будівель Верховної Ради і уряду Криму, під стінами парламенту автономії відбувся багатотисячний мітинг на захист української держави. Громадянам різних національностей, які захищали свою країну, протистояли ряджені кубанські козаки, переодягнені в цивільне військовослужбовці Чорноморського флоту Росії, привезені з Севастополя, і проросійські маргінали, що десятиліттями підгодовувалися Кремлем при потуранні української влади.
https :// bit . ly /2 QAHgub
https :// bit . ly /2 GiaPMs
Тоді нам, разом з Рефатом Чубаровим і Ахтемом Чейгозом, за підтримки тисяч людей вдалося зірвати «невійськовий» сценарій захоплення Криму Росією. Саме це змусило Кремль пред’явити всьому світові своїх «зелених чоловічків», які визначили результати «волевиявлення» кримчан.
https://bit.ly/2EqXKhk
Яким чином ці події стосувалися церкви?
Як виявилося, безосередньо!
Перед початком мітингу на високому подіумі собору Олександра Невського, який розташований поруч з Верховною Радою Криму, батюшки в рясах встановили потужні акустичні колонки, і, як тільки слово брав голова меджлісу кримських татар Рефат Чубаров, Ахтем Чейгоз або я, вмикали на повну потужність російський рок-гурт «Любе». Ось така в них була проповідь.
А щоб зрозуміти, що ці дії не були продиктовані миттєвими емоціями, наведу ще один приклад.
Понад чверть століття служить в Севастополі протоієрей Георгій (Поляков).
В окупованому Севастополі отець Георгій формально вважається частиною церковної вертикалі Української православної церкви Московського патріархату і при цьому, так само як його колеги, освячує російську зброю і духовно наставляє російських військових, які захопили нашу територію і кожного дня вбивають українських громадян. Навіть до окупації він неодноразово виходив на кораблях ЧФ РФ у Середземне море, брав участь в програмах офіційних закордонних візитів російських військових кораблів, разом з російською морською піхотою був в Чечні.
Улюбленими тостами войовничого духовного пастиря отця Георгія на військово-політичних застіллях севастопольської знаті були «За похід на Константинополь!» та «За те, щоб католики здохли в єресі!»…
Гадаю, що кожному українському патріоту, священнослужителю або прихожанину московської церкви рано чи пізно стане очевидно, що Російська православна церква намертво вмонтована в агресивну машину російської держави і завжди буде використовуватися проти нашої країни.
Історичний Об’єднавчий собор Української православної церкви, що днями відбувся в Києві, поклав початок складному і тривалому процесу об’єднання церков.
Дуже важливо, що у відправній точці цього процесу тимчасовим правителям з української влади не вдалися спроби вмонтувати Православну церкву України в свою корупційну вертикаль. Упевнений, що тільки збереження такої незалежності зможе стати надійним фундаментом Єдиної української церкви і прискорити процес об’єднання.
Андрій Сенченко, член Політради партії «Батьківщина», лідер Всеукраїнського руху «Сила права», «Обозреватель», 17 грудня 2018р.
