Минуло 18 місяців з того моменту, як я познайомилась із пані Тамарою.
Її чоловік, пан Михайло, пішов служити в АТО на хвилі національного піднесення одним із перших. Зимою промерз в окопі, сильно захворів. Декілька місяців його посилено лікували, лікування не допомагало.
В липні 2016 року, прямо з палати реанімації, його звільнили з військової служби «за станом здоров’я», як звільняли тисячі таких хлопців, як тільки вони отримували серйозне поранення чи хворобу, бо тепер вони ставали «непридатними» для служби.
Пані Тамара лікувала чоловіка самотужки. Кошти на лікування збирали силами волонтерів по всій Україні. Михайло помер.
А пані Тамара залишилася із трьома дітьми та нескінченними боргами за лікування.
Оскільки формально смерть настала «після звільнення з військової служби», то пані Тамара і тисячі інших таких українських жінок – не отримали ані копійки допомоги від держави за смерть чоловіка на війні. І жодної державної допомоги чи підтримки.
Тоді, 18 місяців назад ми зареєстрували з багатьма колегами, Ігорем Луценком, Олексієм Рябчиним, Романом Семенюха, Павлом Кушкаром та Юридичною сотнею законопроект №6268, який давав можливість родинам загиблих воїнів отримати грошову допомогу, якщо такий герой помер після звільнення зі служби через поранення чи хворобу, яку отримав на війні.
Далі – були довжелезні політичні торги та маніпуляції, перемовини з Міністерством фінансів, де нас переконували, що грошей в бюджеті немає. Що «занадто багато» помирають наших героїв через хвороби і поранення.
Потім були дискусії у ВР. Намагання консолідувати позиції на комітеті безпеки та оборони, і відкинути особисті неприязні.
Потім законопроект декілька місяців не вдавалося протиснути у порядок денний, знову були перемовини з ЗСУ, Міноборони та Мінфіном.
У першому читанні законопроект з цього питання ухвалили 27 лютого.
Тоді я написала пост, що за 2 тижні ми можемо його Ухвалити вже у другому читанні і нарешті віддати тисячам сімей борги і шану за їх героїв, які загинули, захищаючи нас з вами.
Пройшло ще 6 місяців, замість 2 тижнів, передбачених Регламентом.
За цей час за один день просували скопом і не читаючи не один потрібний Президенту законопроект, за один день змінювали закони і одночасно призначали Генпрокурара без юридичної освіти за 10 хвилин.
А от на загиблих військових та іх сімей Міноборони та Президенту було глибоко начхати. Проект то не іх авторства.
За цей час 25 сімей подали у суд на українську державу, яка не виплатила ні копійки вдовам загиблих героїв. За допомогою Юридичної сотні та Леся Василенко пані Тамара виграла суд в першій інстанції. Міноборони подало апеляцію, боячись, як найгіршою катастрофи – прецеденту виплати компенсації за життя померлого воїна…
І нарешті, нарешті – сьогодні проект #6268-1 – прийнято у другому читанні.
Пройшло 18 місяців, як я обіцяла пані Тамари зробити все можливе і неможливе, щоб цей проект став законом.
18 місяців мені було соромно дивитися в очі пані Тамарі та іншим вдовам і матерям загиблих хлопців.
Мені соромно і тепер. Бо те, що мало бути зроблене Міноборони за тиждень, або ВРУ за місяць – тривало півтора роки.
Бо гріш ціна таким державним інституціям, такому парламенту і такій державі, які не виконують своїх повноважень та не захищають навіть тих, хто охороняє наші кордони і громадян.
Але сьогодні законопроект ухвалено.
І нарешті, ми віддаємо свої борги.
Альона Шкрум, народний депутат від «Батьківщини», Facebook, 6 вересня 2018р.
