Її чоловік, пан Михайло, пішов служити в АТО, пішов на хвилі національного піднесення, одним із перших. Зимою промерз в окопі, сильно захворів. Декілька місяців його посилено лікували, лікування не допомагало. У липні 2016 року, прямо з палати реанімації, його звільнили з військової служби «за станом здоров’я», оскільки він тепер був «непридатним» для служби. Виписали довідку, […]
Її чоловік, пан Михайло, пішов служити в АТО, пішов на хвилі національного піднесення, одним із перших. Зимою промерз в окопі, сильно захворів. Декілька місяців його посилено лікували, лікування не допомагало.
У липні 2016 року, прямо з палати реанімації, його звільнили з військової служби «за станом здоров’я», оскільки він тепер був «непридатним» для служби. Виписали довідку, і сказали забрати додому. Пані Тамара його забрала. Після декількох місяців важкого лікування, коли сім’я витратила всі свої заощадження, кошти на лікування збирали силами волонтерів по всій Україні. Михайло помер.
А пані Тамарі залишилася із трьома дітьми та нескінченними боргами за лікування.
Оскільки формально смерть настала «після звільнення з військової служби», то пані Тамара не отримала ні копійки допомоги від держави за смерть чоловіка на війні. І жодної державної допомоги чи підтримки.
МінОборони формально відписало листа, що сім’я не має права на отримання одноразової грошової допомоги за загибель військовослужбовця.
Пані Тамара дивилася тоді мені в очі зі згасаючою надією, вона вже не плакала, лише казала:
«Знаєте, що найгірше? Оце відчуття, що всім на нас наплювати…Коли наші чоловіки воювали, ми були потрібні, це було героїчно, нам казали красиві промови. А тепер – про нас забули, на нас наплювали. Ми нікому не потрібні».
Скільки таких сімей по країні, які плачуть за своїми близькими? Які проводили їх на війну; писали їм листи, відправляли посилки і малюночки дітей, а потім мовчки забирали їх, хворих, додому, в рідне місто, сиділи біля їх ліжка вдень і вночі, боролися за їхнє життя, зі страшним пораненням або із запаленням легенів, а потім хоронили їх.
А тепер – змушені, як жебраки, просити у держави хоч копійку грошей допомоги і декілька років не отримують нічого за смерть воїна, бо формально – так сталося, що його звільнили – до його смерті.
Більше 25 вдов вже пішли до суду і подали позови проти України з допомогою «Юридичної Сотні» і волонтерів. Українські суди затягують ці справи, переносять, розглядають роками.
А знаєте, що ще відбувається кожен день? Розказати вам?
Коли хлопець отримує страшне поранення або захворіє на серйозну хворобу, і вже ясно, що таке захворювання може бути смертельним, його звільняють спеціально, бо є вказівка економити кошти держави, бо багато, бачите, людей помирає, і бюджет не витримує.
Про це говорити не лічить, ми цього не любимо, правда?
Бюджет. Не. Витримує. Бюджет, в якому дерибаняться мільярди. Бюджет, коли на один лише маленький фестиваль на окрузі пана Березенка пропонувалося 25 млн гривень; коли мільйони йдуть в кишені високопосадовців, коли мільйони крадуть, і витрачають на непотріб…?
…Минуло 11 місяців з моменту реєстрації у Верховній Раді України мною законопроекту N6268, а також альтернативних до нього N6268-1 (нду Пашинського С.В.) та N6268-2 (нду Луценка І.В.), які швидко вирішують цю проблему.
Які дозволяють сім’ям загиблих військовослужбовців отримати хоч якусь, але допомогу, після смерті найдорожчої для них людини, навіть якщо він помер після звільнення, але через поранення чи хворобу, яку отримав в АТО, бо він захищав там нас із вами.
11 місяців, як я обіцяла пані Тамарі, що зроблю все можливе, щоб допомогти їй.
Сьогодні Рада це зробила. Майже зробила. Прийнято один з проектів у першому читанні. За 2 тижні, сподіваюсь, буде прийнято і в другому.
Ми повертаємо борги нашим героям та їхнім сім’ям.
Повертаємо запізно. Я знаю. Ганебно пізно та незграбно.
Мені соромно за те, що 11 місяців проект не ставився коаліцією у порядок денний, а я не могла добитися його швидкого розгляду. Я робила для цього все можливе, але, ні, очевидно, що цього було недостатньо.
Сьогодні, нарешті, ми проголосували законопроект у 1 читанні.
Пані Тамаро, нам не байдуже. Нам не плювати. Вибачте нас, що діями показуємо це так пізно. Але ми це зробимо. Ми повернемо борги вам, і повернемо їх тисячам інших сімей та нашим небесним захисникам.
Бо герої не вмирають.
Поки ми про них пам’ятаємо.
Альона Шкрум, народний депутат від «Батьківщини», «УП.Блоги», 27 лютого 2018р.
