Десь між 3-ю годиною ранку, 902-ю поправкою та Пелевіним я зрозуміла парадокс Мінських угод і змін до Конституції.
Було там щось таке алогічне, елементарне, яке весь час від мене вислизало…
Мінські угоди продовжують діяти лише тому, що ми віримо, що вони діють.
І лише тому, що віримо, що маємо їх виконувати в односторонньому порядку, навіть якщо Російська Федерація та бойовики не виконують нічого.
Звісно, віра, розділена з західними партнерами – це вже майже істина. І, звісно, так легше, тому що коли віра ніким більше не розділена і не підкріплена реальністю, то це, як каже пан Пелевін, вже не віра, а – шизофренія.
Після зустрічі на цьому тижні з трьома послами європейських країн я не можу збагнути одне: хіба Мінськ-2 був односторонньою угодою та зобов’язанням? Хіба ми брали зобов’язання виконати все з нашого боку без жодних зобов’язань з іншої сторони? Тож навіщо ці угоди підписувалися?
Антипутінська коаліція створювалася не для допомоги нам виконати свою частину Мінських угод, а тому, що відбулася пряма агресія та порушення Міжнародного права. Створювалася, щоб примусити виконати іншу сторону кожен пункт від припинення вогню до заручників і – щоб допомогти встановити мир у Європі, а не лише на Донбасі.
А якщо міжнародна коаліція не допомагає у другому і третьому, то або цілі коаліції змінилися, або відповідь на питання миру не вірна, або ми не задаємо їм правильних запитань.
Парадоксів не буває, друзі!
…Зміни до Конституції невідворотні на наступні 4 роки – бо Верховна Рада протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції.
Де тоді принаймні наші гарантії, що виконавши Мінськ односторонньо і невідворотно, ми хоча б отримаємо зброю?
І які механізми щодо примусу Путіна виконати угоди після 1 січня, коли ми виконаємо все, а Путін – нічого? І чому такий примус почне діяти, за вірою моїх колег, після збігу терміну чинності Мінських угод? Хіба це не є юридичним нігілізмом?
А якщо такі гарантії є, пане Президенте, то я, як народний депутат, маю право знати ці таємні домовленості, тому що голосую особисто за основний Закон Держави.
І аргумент: «ми насправді нічим не ризикуємо з такими змінами, це так, для видимості виконання» – мене не цікавить.
Фізично боляче від того, що Конституція стала предметом торгу міжнародної коаліції з Путіним, а не суспільним договором нашого розколотого агонізуючого суспільства.
А наш страх залишитися один на один з агресором грає проти нас, тому що запитання та аргументи наші – неправильні.
І тоді цей страх, помножений на віру в наш обов’язок одностороннього виконання і односторонніх жертв державності, є найбільшою небезпекою і геополітичною шизофренією керівництва нашої держави.
Але така агонія наближає і прозріння, і переродження, адже реальність у тому, що саме суспільство змінилося, політика вже не може робитися за зачиненими дверима і через ламанням «неугодних» через коліно. Вона звідти вислизає і виламує двері.
Ми всі маємо право знати і розуміти стратегію збереження Країни та її захисту від ворога. І маємо право прийняти рішення, чи готові ми на окремі жертви в рамках цієї стратегії, але ми маємо спершу її почути.
І тисячі ботів у соціальних мережах, години криків на каналах та безапеляційні звинувачення тих, хто не розділив цю сліпу віру – у вбивствах Нацгвардвців – лише показує просту річ: коли немає аргументів, треба розділити всіх по принципу «свій-чужий» та «зрадник-патріот».
Давайте думати головою і вести фахову дискусію!
Віру всією душею, що через цю суспільну і політичну агонію проростуть нові сильні лідери, цінності, вчинки, об’єднання, еліти та стратегії.
Альна Шкрум, народний депутат від «Батьківщини», Facebook, 3 вересня 2015р.
