Фонд «Демократичні ініціативи» оприлюднив результати опитування, проведеного ним і Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), що ставлення українців до НАТО.
Більшість ЗМІ оприлюднило головний висновок – прагнення до НАТО переважає. Це добра новина.
Але радіючи за це, не можна не відзначити тривожний сигнал. У порівнянні з минулим роком кількість прихильників НАТО дещо знизилася. Чому? Адже саме НАТО за цей час не змінилося?
Проблема полягає у поведінці української влади, яка не пояснює людям, для чого нам потрібно приєднуватися до НАТО. Не протидіє з радянсько-російським міфами про те, що НАТО – агресивний блок. Не бореться за уми молодого покоління, котре нині теж зростає під впливом антинатівської пропаганди з Росії та її союзників у Європі.
Врешті, яка дозволила Медведчуку зараз диктувати тези Кремля через ряд телеканалів, куплених за повного сприяння Порошенка і його ручної Нацради.
Влада не хоче визнавати, що для приєднання потрібні зміни – утвердження інших і військових, і політичних стандартів, бо ці стандарти вимагають від тієї ж влади вести себе по-іншому.
Врешті-решт, подвійна політика, політика постійного замирення з Москвою та її головорізами в ОРДЛО та Криму, яку з перших днів свого президентства здійснює Порошенко, відштовхує від нас союзників по НАТО.
Одна наша рука простягнена в бік НАТО з проханням надати зброю, інша – потискає руку Путіну і ретельно оберігає російський бізнес тут від санкцій, надає Медведчуку можливості контролювати ринок палива в Україні.
Пропагується думка, що наші союзники надто вимогливі до української влади, а їхня підтримка – надто слабка, і «незрозуміло чому» пов’язана з вимогами до Києва. (Найкращим прикладом такого «споживацького» ставлення є хронічне відставання України у обсязі санкцій, котрі накладаються на російський бізнес – ми постійно очікуємо, що саме західні наші партнери зроблять за нас роботу, а самі нарощуємо обсяг торгівлі з РФ).
Чи є тривога причиною паніки? Чи означає це, що треба змінити позицію? Ні.
Я завжди нагадую, що «Батьківщина» послідовно виступає за приєднання до НАТО, навіть тоді, коли прихильників Альянсу було набагато менше. В цьому моя особистий – мабуть, найсильніший – зв’язок з цією політичною силою. Нагадаю, в першому пункті передвиборчої програми Батьківщини було записано негайний вступ в НАТО.
Мабуть, саме тому Юлія Тимошенко і закликала підписати меморандум, в якому б були б чітко зафіксовані позиції кандидатів щодо незмінності євроатлантичного вибору, і кожний з них взяв би на себе політичні зобов’язання дотримуватися цього курсу. Петро Порошенко відмовився брати на себе зобов’язання, запропонувавши натомість зміни до Конституції.
Це спроба уникнути відповідальності, в першу чергу – за відсутність прогресу в інтеграції до НАТО. Записувати лозунги у Конституцію простіше, аніж створити за 5 років хоча б одну бригаду за стандартами НАТО. І, звісно, жодної відповідальності за не-дотримання євроатлантичного курсу за цими змінами вищі посадові особи нести не будуть.
Тим більше не відповідають політики, що опинилися поза владою, одним з яких готується стати Петро Порошенко. Це нагадує старий анекдот. «Якщо не повернуся з бою – вважайте мене комуністом, а якщо повернуся – то не вважайте». Навряд чи виборці голосуватимуть за Порошенка лише для того, щоб побачити, як він виконуватиме обов’язки президента. Вони і так це знають за нинішньою каденцію – погано виконуватиме.
І в кращому разі вибачиться за те, що якусь одну свою обіцянку не виконав.
Ігор Луценко, народний депутат від «Батьківщини», Українська правда. Блоги, 12 вересня 2018р.
