Тільки той, хто показав здатність розділити з українським народом тягар боротьби за незалежність, має право бути українським політиком.
Планово чи позапланово, але в найближчі роки нас чекає оновлення політичної еліти. Нинішній статус-кво не триватиме довго – надто корумпованими та залежними від олігархів є державні чиновники, надто очевидною є некомпетентність нинішніх керівних кадрів у найважливіших сферах (оборона, медицина, інфраструктура). Надто стомленим є українське суспільство від очевидної брехні топ-політиків.
Скоро почнеться наступний раунд гібридної війни, війни за контроль над нашою землею, в якій боротимуться усі – від Росії і США до Коломойського з Ахметовим.
Тут треба пам’ятати головне: коли йде війна, третього не дано – бувають або друзі, або вороги. Друг наполовину – наполовину ворог.
То хто ж такі «наші» у цьому раунді війни? Хто такі вороги?
Тільки той, хто показав здатність розділити з українським народом тягар боротьби за незалежність, має право бути українським політиком. І не може бути жодного виправдання, якщо політик залишається осторонь цієї боротьби.
Війна дає тисячі можливостей для самопожертви, для наповнення сенсом свого життя. Стать, вік, фізичні кондиції, матеріальні ресурси, комунікативні та соціальні навички, знання та уміння (чи їх відсутність) не є виправданням.
Якщо є внутрішнє бажання допомогти своїм співгромадянам, котрі борються, якщо є прагнення бути поруч з тими, хто йде на смерть, завжди знайдеться спосіб ці можливості застосувати з великою користю для фронту і тилу – якими б малими не були можливості.
Волонтерство, медицина, правова допомога, психологічна реабілітація – є маса варіантів, якщо людина об’єктивно не може бути на фронті чи/або тримати зброю. Тим більше, що через недолугу державну машину фронт і нині є відкритою раною країни, де кожен міліметр допомоги є безцінним, адже зменшує біль.
І якщо людина всі роки йшла повз, не зрозуміла і не приєдналася до цієї справді величної у масштабах нинішнього світу боротьби, то треба запитати, хто вона? Чому стояла осторонь, коли інші стікали кров’ю? Чи не тому, що боягуз? Чи мають право боягузи на політику? Чи не тому, що егоїст, не готовий нічим жертвувати? Чи треба нам жадібні та егоїстичні люди на чолі держави?
Якщо допускати у політику таких людей, вони стануть нашими ворогами. Слабкі особистості серед політиків в умовах війни – потенційні зрадники і вороги. Якщо вони займуть позиції на державних кріслах і у телеефірах, то, як інфекцію, розповсюджуватимуть своє боягузтво, свій егоїзм та жадібність на всю країну.
Звісно, ніхто з них не казатиме, що боягузтво та егоїзм – це добре. Але вони придумають тисячу виправдань. Вони будуть транслювати ті ідеологеми, котрі виправдовуватимуть слабкість. Псевдогуманізм, псевдоправа людини, псевдомир.
Вони будуть самі слугувати прикладом успішних егоїстів та респектабельних боягузів, мовляв, можна досягти під час війни соціального успіху, не проявляючи самопожертви. Можна не робити ніяких зусиль, і жити у комфорті та повазі. Можна не воювати, не ризикувати, і при цьому отримати країну у розпорядження.
У кращому разі ці слабкі політики імітуватимуть діяльність. Наприклад, їздитимуть по рафінованим західним тусовкам нібито представниками України. Але і від такого може бути шкода. У кращому разі ці «представлятелі» займатимуть місце тих, хто мав би показати справжню Україну – сміливу, жертовну, роботящу в тилу і відважну на передовій. Цієї України наші потенційні друзі не побачать, бо їм заважатиме натовп англомовних нікчем, що нібито репрезентують нашу державу.
Зрештою, слабкі політики неодмінно будуть фанатами зовнішнього управління з боку інших держав. Вони негайно здаватимуть в руки європейських бюрократів чи американських корупціонерів все те, що своєю кров’ю виборює наш народ на сході.
Це буде постріл у спину солдатам, які воюють на Сході, громадським активістам, котрі борються і гинуть в Криму – тому що війна за незалежність України передбачає незалежність України від інших держав, а не тільки від Росії.
Зараз, як ніколи, ми не маємо дозволяти собі таку розкіш як слабкі, інфантильні, боягузливі та егоїстичні лідери. Ні серед покоління старих політиків, ні серед покоління нових – їм не місце.
Ігор Луценко, народний депутат від «Батьківшини», «Новое время», 1 березня 2017р.
