«Велике будівництво», «Велике садівництво»… цей перелік можна продовжити й фразою «великий університет майбутнього».
«Ми хочемо свій Гарвард, Оксфорд, Кембридж», – так ще минулого тижня проанонсував новий президентський університет міністр освіти й науки України Сергій Шкарлет. Смілива ідея, чергового грандіозного проєкту влади, яку донині емоційно обговорюють, обурила українське освітянство.
Очікується, що цей проєкт буде зведений з нуля у Києві й вже через рік там «готуватимуть людей майбутнього» – спеціалістів зі штучного інтелекту, нанотехнологій і кібербезпеки. Плани передбачувано амбітні, тому й обіцяють великі зарплати, достойні стипендії – такий собі рай для навчання.
Проєкт вражає у своїй ціні на його реалізацію – це приблизно 7 мільярдів гривень. У владі обіцяють, що заплатять за університет майбутнього представники бізнесу. Це величезні гроші для української освіти. А відтак ймовірно, що фінансування «проситимуть» (це ще лагідно сказано) в олігархів. Чи не є це збігом в контексті пропонованого Президентом України Закону про олігархів. Такі величезні суми обертаються лише в таких колах, погодьтеся. Так, щороку на всі школи в Україні виділяють приблизно по 1 млрд на впровадження реформи освіти. Бюджет на освіту на 2021 рік становить 139 мільярдів гривень, більша частина яких йде на виплату заробітної платні.
Навіть немає жодного сумніву, що ідея створення такого навчального закладу прийшла саме з Офісу президента. І, хоча існує вона поки що лише на папері й у вигляді дуже попередньої презентації, але все президентське оточення просуває її пафосно й активно.
Частково погоджуюся з експертами, які вбачають у таких анонсах скоріше красиву піар-обгортку, ніж системну підтримку сфери освіти. Насправді для підтримки вищої освіти в Україні треба не будувати нові університети, а робити дещо інше – розвивати ті, які уже є. Чому ж не обрати декілька найкращих вишів і не інвестувати у їхні наукові дослідження, у зарплатню викладачів, у розбудову освітнього простору.
Зараз в Україні приблизно три сотні закладів вищої освіти, а загальна кількість студентів – понад мільйон. Така кількість університетів на таку кількість студентів – без сумніву це забагато. Відтак, влада повинна випрацювати стратегію, яка передбачатиме перерозподіл бюджетних коштів і спрямування їх не на цю шалено розгалужену університетську мережу, на конкретні університети, які мають конкретні напрацювання, амбітні наукові розробки й справді випускають у світ висококласних фахівців.
Оптимізація мережі університетів справді допомогла б розвиватися тим закладам вищої освіти, які заслуговують на розвиток, а головне допомогла б самим студентам, відкривши їм можливість здобувати якісну освіту у найкращих університетах, які отримують належне фінансування, а не відсиджуватися в закладах освіти, які часто, будьмо відвертими, існують і навчають просто «для галочки».
Якби ж посилити фінансову спроможність ключових університетів, створити їм можливості для повномасштабної автономії, випрацювати схему для комерціалізації наукових напрацювань, то це б породило справді конкурентний ринок освітніх послуг. Саме ринок із прозорими й зрозумілими правилами гри, конкретністю, а головне дієвими результатами.
Але влада боїться системних змін і чомусь шалено лякається ринкових правил гри. Отже, замість того, аби налагоджувати систему, яка закладе підвалини розвитку конкретних сфер на десятиліття і століття наперед, маленькі управлінці вигадують проєкти великих будівництв, університетів майбутнього, санкцій замість правосуддя тощо.
В результаті налагоджується система ручного регулювання, перелаштування країни «під себе», створюється модель, яка притаманна не демократії, а скоріше тоталітаризму чи авторитаризму, модель, де дуже легко маніпулювати, трохи красти, клеїти дурня і знову красти – тільки уже не трохи.
Розмови про університет майбутнього у цьому контексті є просто показовим образом, своєрідним зрізом мислення нашої влади. Адже ми знаємо, що до створення такого університету запозичений досвід з Казахстану, Киргизстану, Узбекистану та Росії. Країн, які просто неможливо назвати найкращим прикладом для наслідування і пошуку світового поступу.
Ще один аспект. 24 лютого цього року Уряд ухвалив розпорядження КМУ «Деякі питання реорганізації закладів освіти» з метою вдосконалення структури Національної академії державного управління при Президентові України та Дніпропетровського, Львівського, Одеського, Харківського регіональних інститутів державного управління. То чи не знали на Банковій у Києві ще на початку цього року про свої «грандіозні» плани в напрямку «університету майбутнього», що почали економити на НАДУ при Президентові України.
Ми усі розуміємо, що в Україні є проблема різної якості надання освітніх послуг. Ми знаємо її причину – творення університетів «на рівному місці», неналежні умови для залучення у систему освіти висококваліфікованих, мотивованих кадрів, низька фінансова підтримка педагогів зі сторони держави залишається жалюгідною тощо. Але відкриття «царських» університетів проблеми не вирішить, а лише поглибить її. Натомість проблему може розв’язати налагодження системи, функціонування ринку, втім уже при одному звучанні цих слів маленькі більшовики, які живуть в душах таких молодих чиновників, якось так налякано починають кліпати очима і знову теревенять про «грандіозні плани», про «університети майбутнього», про «великі будівництва», садівництва тощо…
І від цього стає моторошно, бо це серйозна проблема, тому що ніяк не вдається зрозуміти звідки ці нібито прогресивні політики нахапали стільки відверто безглуздих ідей…
Михайло Цимбалюк, народний депутат від «Батьківщини», ЦЕНЗОР. НЕТ, 9 червня 2021 року.
