У своїй доповіді закцентую увагу на Іванові Франку як політичному і громадському діячу, особистості, яка заклала основи єдності української нації, основи формування нації політичної.
Ще наприкінці ХІХ століття на Західній Україні учасники передвиборчих перегонів активно вдавалися до «чорних» технологій: купували голоси, застосовуючи дискредитаційні кампанії і навіть використовували примітивне і смішне для нашого часу перешкоджання для своїх конкурентів.
Що таке підступи опонентів, добре знав Іван Франко, який кілька разів балотувався до сейму як один із лідерів української радикальної партії.
Іван Франко тричі брав участь у виборах і програвав, адже вибори – це насамперед конкуренція. До прикладу, коли Франко ночував у готелі, у нього вкрали взуття, щоб він не зміг піти на зустріч зі своїми прихильниками.
Щоразу Франкові до перемоги не вистачало кілька десятків голосів – до п’ятдесяти. Проблема була в тім, що селяни, на яких і зробили ставку молоді радикали, масово продавали голоси.
Так, один польський селянин підрахував, що у 1895 році селяни-хруні (а так називалися ті, хто продавав своїх голоси, бо «хрунь» – це свиня), на виборах з’їли 70 кілометрів ковбаси.
Уже тоді була поширена практика цілеспрямованої «нарізки» виборчих округів, щоб в одному окрузі переважала «потрібна» соціальна група, яка б обирали «потрібних» делегатів. У підсумку, у Галицькому сеймі опинився адвокат і громадський діяч Теофіл Окуневський. Певний час саме він представляв інтереси радикалів.
Щодо Івана Франка, то через перші політичні поразки він врешті повністю відійшов від радикальної партії.
У 1895, 1897 і 1898 роках Радикальна партія висувала Івана Франка на посла до віденського парламенту і польського сейму.
31 жовтня 1895 року підкуплені та застрашені виборці тернопільської округи продали свої голоси на користь владного урядового кандидата графа Пінінського (був приятелем австрійського намісника графа Бадені). Відтак українці зрадили вперше свого найпопулярнішого в Галичині представника. Програв Іван Якович у Тернополі, Збаражі та Скалаті.
Навчена гірким досвідом 1895-го дружина поета Ольга Хоружинська благала й відраджувала свого чоловіка кандидувати у 1897-му. Але, звісно ж, він не дослухався до неї, вперто вірячи у те, що таки переможе.
Не переміг: у цьому році знову на виборах до австрійського парламенту у Відні влада легко змогла примусити українців страхом та іншими шахрайськими засобами програвати вибори, і Франко не зміг здобути посольського мандата, хоча симпатії виборців були на його боці.
Франко розумів і знав своїх рідних галичан, їхню долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю ніщо…». Українському селянинові однаково, як вмирати з голоду, — від рук свого пана чи чужого. Йому однаково, хто з нього буде «шкіру дерти».
Влітку 1898 року Іван Франко втретє був серед кандидатів до австрійського парламенту від Радикальної партії на додаткових виборах в окрузі Тернопіль-Збараж-Скалат. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко проявив себе на багатьох ділянках української культури. Виборці добре знали Каменяра не лише як видатного українського письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста, а й як завзятого політика і творця першої не лише в Галичині, а й в усій Україні (зокрема і в Тернополі) партії європейського зразка. Іван Якович розробляв її програмні документи і досліджував процеси, що відбувалися в краї.
Після продажності, лицемірства, зажерливості і третьої зради українців у Тернополі Іван Франко зійшов з політичної арени… Правда, потім свідомі тернополяни під час хвороби письменника збирали гроші на його лікування, а пізніше – на спорудження пам’ятника на Личаківському цвинтарі у Львові.
Відтак, шлях Франка у політиці можна вважати доволі таки гірким і не надто успішним. Але це лише на перший погляд. Адже його ідеї все одно проросли у суспільній свідомості, переформатували суспільство, заклали підвалини для національної єдності і державницького поступу.
Так, чимало з тих ідей позастолітньої давності актуальні й досі. Радикальна партія Франка мала свій електорат, програму і, найважливіше, – у неї був механізм дій. Геніальність Франка полягала в тому, що, знаючи тогочасну конституцію Австро-Угорщини, він знаходив у ній такі ходи, сентенції, які дозволяли висувати певні питання і проблеми українського характеру. Зокрема, це було питання самостійності України. Партія мала програму-мінімум і програму-максимум. Мінімум – створення Галицької автономної області. Максимум – соборної України, яка б об’єднала всіх українців.
І в цьому власне і є та неймовірно яскрава візія Франка, яка полягала у творенні нації. Адже варто пам’ятати, що тогочасні мешканці західного регіону України у своїй переважній більшості були рішуче переконані, що є окремим народом і мають мало спільного з українцями з Великої України, так само як і з поляками. Бачення єдності й державної незалежності Франка, його революційний погляд на творення нації змінив думку мільйонів, пробудив приспану свідомість і заснулий розум, утвердив в українцях прагнення бути соборними й вільними.
Найяскравіше ідея Франка втілюється у його «Одвертому листі до галицької молодежі», фрагмент якого дозволю собі зацитувати дослівно:
«Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його».
Ці слова є словами генія, думкою, яка, протривавши крізь століття, знайшла втілення нашій незалежності. Мрія Івана Франка здійснилася: Україна – незалежна держава. Уже не одне десятиліття обираємо собі владу та її представників у владних структурах. Але чи багато змінилося з часів великого Каменяра у свідомості пересічного виборця?!
На превеликий жаль, історія нічого не вчить нас. Та правда й те, що ми її не хочемо вивчати. Повторюємо ті самі помилки ще від часів Австро-Угорщини. Те, чого «навчила» австрійська і польська влада століття тому, маємо й нині. У всіх бідах звинувачуємо австрійців, поляків, москалів. Хоч найчастіше уся вина у нас самих.
Але ж Іван Франко – титан українського слова і української думки – навіть програючи вірив: «Ніяка праця не пропадає даремно! Це цвіт, який дасть плоди…».
Його праця плоди принесла, бо без неї ми б не мали державності. Ми ж повинні, незважаючи на усі труднощі, його справу помножити, поглибити і розширити її діапазон на простори свідомості кожного українця.
Я радий, що саме цим ми зараз і займаємось.
Виступ на науково-практичній конференції «Іван Франко у ХХІ ст.: виклики та перспективи»
Михайло Цимбалюк, народний депутат від «Батьківщини», ЦЕНЗОР. НЕТ, 25 травня 2021 року.
