Аграрну освіту відібрали зі сфери аграрного міністерства, очікуючи якісних змін. Давайте будемо відвертими: суттєвого покращення ми не побачили. Нам потрібен діалог багатьох міністерств, представників законодавчої та інших ланок влади, територіальних громад, професійних спілок та асоціацій, який би призвів до консенсусу – якою має бути професійна освіта?
Знання дорожче грошей – так каже народна мудрість. Україна знаходиться на четвертому місці в світі за відсотком людей, що отримали вищу освіту. І 22 % серед цієї молоді є безробітною. Навряд чи народна мудрість помиляється і навряд чи основним чинником безробіття є економічний стан. На моє велике переконання, один з основних показників цього безробіття є застарілість аграрної освіти.
Чому тільки не навчають наші аграрні коледжі та університети – і філологів, і перекладачів, спеціалістів з кібербезпеки, психологів, журналістів, барменів, містобудівників…
Яке місце ці спеціалісти займатимуть в сільському господарстві країни? Ніякого!
Вже в минулому ті часи, коли у кожному селі був головний зоотехнік, механізатор, агроном. Сьогодні великотоварне виробництво займається рослинництвом, а тваринництвом, садами, овочівництвом та теплицями займаються середні фермери, дрібні або сімейні фермерські господарства.
Як на мене найголовніше, і в цьому я згоден як з представниками великих аграрних підприємств, так і з представниками малих фермерських господарств і керівниками об’єднаних територіальних громад – наша молодь не готова до самостійних дій, прийняття самостійних рішень, відповідальності в ринкових умовах.
Теж саме можна сказати і про підвищення кваліфікації як постійного процесу системи освіти. Людина яка здобула освіту 20 років тому, потребує нових навичок. Для механізатора це техніка з точним висівом, для самозайнятого фермера, який збільшує поголів’я з 3 до 15 корів – нові практики утримання, годування тощо. Я вже не кажу про те, якщо людина хоче змінити спеціалізацію ферми чи відкрити новий напрямок свого господарства – наша аграрна освітня система просто не спроможна сьогодні ефективно задовільнити такі потреби.
Маємо зважити на досвід передових країн, який доводить: або це фахівець корпоративного управління великою структурою або сімейний фермер. І той і інший повинні мати окрім теоретичних занять – практичні.
Якщо від великих агроформувань така ініціатива вже є (я кажу про «Кебети»), то що може запропонувати сімейний фермер в частині підготовки кадрів?
Якщо в будь-якій європейській країні це процес відбору серед найкращих фермерів, додаткове навчання їх педагогами та психологами, то в Україні їх взагалі немає з кого обирати!
Аграрну освіту відібрали зі сфери аграрного міністерства очікуючи якісних змін. Давайте будемо відвертими: суттєвого покращення ми не побачили. Нам потрібен діалог багатьох міністерств, представників законодавчої та інших ланок влади, територіальних громад, професійних спілок та асоціацій, який би призвів до консенсусу – якою має бути професійна освіта? В найближчі 5-10, а то й 25 років.
Вадим Івченко, народний депутат від «Батьківщини», UAINFO, 7 травня 2019р.
