Павла Шеремета неможливо було не помітити.
Не тому, що він був високого зросту. Не тому, що його обличчя було знайоме багатьом українцям з телеефірів сусідніх країн. А тому, що він просто був таким – яскравим, харизматичним, цікавим. Цікавим до всього, що було навкруги. До політиків, до політики, до України, до людей, до життя…
Я думала, що Україна вже пережила той ганебний етап своєї історії, коли з журналістами «розбирался» шляхом убивств. Виявляється, ні.
Цей страшний вибух у центрі Києва зараз виглядає як вирок.
Вирок країні, народ якої хоче законності і добробуту, а на її вулицях панують методи 90-х.
Швидке розслідування вбивства Павла – це іспит для влади, для всіх нас.
Це розслідування не поверне Павла його рідним і близьким. Але зможе додати впевненості і безпеки всім його колегам-журналістам, насамперед з «Української правди», яка переживає жахливу трагедію вже вдруге…
Сьогодні я прошу Бога упокоїти душу Павла, дати мужності і стійкості його родині і друзям.
Молімося разом.
Зі скорботою,
Юлія Тимошенко.
