2017 рік, вочевидь, буде визначальним для долі України: бути нашій державі у світовій спільноті об’єктом чи суб’єктом.
За роки незалежності в Україні немає жодного позитивного досвіду успішної реформи, починаючи від приватизації і закінчуючи державними закупівлями. Що стосується організації земельного ринку, в Україні все зроблено з точністю до навпаки. Єдине, на що спромоглась українська влада, — запровадження мораторію на продаж землі. І кожного року точаться запеклі суперечки, відкривати ринок чи ні? Дозволяти продаж, чи ще рік почекати?
Досі вистачало здорового глузду, але… Група з 47 депутатів минулого тижня подала до Конституційного суду позов для зняття заборони на продаж землі сільськогосподарського призначення, мотивуючи це «використанням конституційного права людини щодо можливості продажу свого майна». Ці депутати є «значною часткою ліберально-налаштованих людей, що відійшли від комуністичних догм», зазначив ініціатор позову, депутат Олексій Мушак, який, до речі, має близькі родинні стосунки з власником одного з найбільших аграрних холдингів України Кернел групп. Варто також зазначити, що компанія Кернел у 2016 році збільшила свою капіталізацію до 1,51 млрд доларів та має 390 тисяч гектарів землі в обробітку.
Інші депутати, разом з юристами, правниками, іноземними грантовими компаніями, наполегливо працюють над законопроектами, які так чи інакше обходять мораторій, вигадуючи різні форми та схеми. Наприклад, законопроект «Про емфітевзис».
Уряд підписує меморандум з МВФ, яким погоджується на відкриття ринку землі. При цьому він є повністю відповідальним за тіньовий обіг землі, оскільки сьогодні вся державна земля здається або відчужується наказами Держгеокадастру.
В Україні агрохолдинги та інші господарства на величезних площах вирощують і експортують сировину
Про що це каже? Величезна кількість депутатів, урядовців та лобістів великих аграрних компаній витрачають доволі суттєвий обсяг свого часу, вмінь, можливостей і коштів для того, аби в країні якнайскоріше можна було купувати та продавати землю. Чомусь можливість швидкої економічної вигоди переважає здоровий глузд. Сьогодні ніхто не згадує про найнижчу за всі часи незалежності капіталізацію українських активів, і, як результат, ціну землі у десять разів дешевшу за середньоєвропейські аналоги. І це при відсутності незалежної судової влади, підтвердженням чого є численні приклади рейдерства, чиновницького свавілля, безправ’я орендодавців, корупції і, нерідко, саме при потуранні служителів Феміди. В землекористуванні панує хаос. Найголовніше – немає фінансово-кредитної підтримки, а також банків, яким селяни могли б довірити найцінніше, – свою землю в заставу. За останній рік в Україні збанкрутували 23 банки. Які б були масштаби катастрофи, якби в цих банках-банкрутах в заставі була земля?
З чого ж варто розпочати?
З чіткого і прозорого законодавчого врегулювання земельного законодавства, особливо обсягів продажу «в одні руки», кваліфікаційних вимог, професійного рівня, досвіду роботи на землі, проживання в даній місцевості, фахової освіти, тощо.
Так, є близько 20% селян, які готові з відчаю та інших причин продати свою землю. Тут покупцем має виступити держава – бо це територія суверенної країни, перш за все. Для цього потрібно створити державний фермерський банк, який даватиме кредити і фермерам, і місцевій громаді під 3-5%. Громада скуповує у таких селян паї за ринковою ціною. А потім накопичені масиви виставляє на конкурс зі своїми умовами. Хто на цих умовах погодиться працювати, тому дається наділ в оренду до 50 років, а не 5-7, як сьогодні. Як результат, громада і фермери задоволені, село розвивається, а земля залишається у власності держави.
Колосальні земельні масиви державної власності мають бути розпайовані, а на їх місці створені кооперативи або сімейні ферми. Ми маємо зробити землю для людини і її капіталом, і її робочим місцем. Малі сільськогосподарські підприємства, в свою чергу (перш за все сімейні ферми), мають бути єдиними об’єктами бюджетної підтримки та оплачувати лише податок на землю. І в найближчому майбутньому отримаємо 200-250 тисяч сімейних фермерських господарств. А це приблизно один мільйон сільських жителів, які прямо задіяні в сімейному виробництві.
В Україні агрохолдинги та інші господарства на величезних площах вирощують і експортують сировину. Розмови ведуться вже про 80 і навіть 100 мільйонів тон валових зборів зерна! По-перше, монокультурою ми знищуємо родючість наших чорноземів. По-друге, на селі ліквідовано мільйони робочих місць, їх залишилось лише 500 тисяч з шести мільйонів, які були ще на початку 90-х років. По-третє, і це дуже важливо: у всьому світі лише відсталі країни експортують виключно сировину. Зерно – це сировина. На нашому зерні в Північній Африці та в інших регіонах світу побудовані десятки переробних підприємств, де працюють сотні тисяч місцевих робітників: виробляють борошно, комбікорми, крупи, макарони, кондитерку.
Цьому економічному абсурду треба покласти край. Для початку можна зробити елементарне: відшкодовувати експортне ПДВ в першу чергу і в автоматичному режимі тільки тим структурам, що торгують на зовнішніх ринках переробкою, а не сировиною. Результати не змусять себе довго чекати.
На моє глибоке переконання, ключ до кардинального вирішення економічних негараздів в країні — в глибинній трансформації економіки і, зокрема, її головної складової — сфери АПК.
Її радикальна структурна перебудова на користь мільйонів малих сімейних ферм стане величезним резервом нарощування зайнятості, виробництва життєво необхідних продуктів харчування, збереження сільської поселенської мережі, сталого розвитку територій, формування середнього класу на селі, поштовхом для розвитку сільського машинобудування і т. д.
То як ми рухаємось далі? Хаотичний продаж і відверта економічна складова у земельних відносинах чи підприємницька активність на селі зі створенням робочих місць, фінансовою і продовольчою стабільністю, соціальним захистом сільського населення та збереженням сільських територій?!
Вадим Івченко, народний депутат від фракції «Батьківщина», «Новое время», 15 лютого 2017р.
