Ігор Луценко: НАБУ і НАЗК як нова поліцейська держава

«Це кримінальна відповідальність для учасників мітингів проти корупції!», «Це намагання окремих політиків розправитись з громадянським суспільством!», і, нарешті, моє улюблене – «це відновить авторитаризм і знов перетворює Україну на поліцейську державу!».

Все це правда.

І про нелюбов до громадянського суспільства, і про авторитаризм, і про поліцейщину.

Тільки сліпий не побачить мотиву помсти, з якого голосувала більшість у ВР за законопроект № 6172, котрим модифікувалося антикорупційне законодавство і примушено було до 2018 року усіх представників антикорупційних неприбуткових організацій та їх контрагентів здавати електронні декларації.

Трагедія нашої країни полягає у тому, що «поліцейська держава», проти якої зараз так рішуче виступили ряд неприбуткових організацій, котрі займаються лобізмом окремих змін у антикорупційне законодавство – вона збудована їх же руками, руками тих людей, що прагнуть побороти корупцію!

Адже у своїй же заяві, де описуються тоталітарні жахи законопроекту № 6172, наділення держави новими репресивними повноваженнями представники цих структур ставлять собі у заслугу.

Вони абсолютно правильно наголошують на своїй ролі у створенні Національної агенції із запобігання корупції (НАЗК) і Національного антикорупційного бюро (НАБУ) так само, як і електронного декларування. І саме НАБУ і НАЗК, за законодавством, покликані карати тих, хто порушує порядок здачі електронних декларацій, хто бреше в деклараціях.

Виходить, що і самі «автори» НАЗК та НАБУ визнали, що це такі відомства, від котрих можна чекати необґрунтованого переслідування?

Насправді я абсолютно погоджуюся з лобістами. Вони правильно бояться НАБУ і НАЗК, бо це ПОКИ ЩО невдалий експеримент із створення структур боротьби з хабарництвом.

НАБУ і НАЗК – структури із колосальними, безпрецедентними повноваженнями, яких не має жоден інший державний орган. При цьому вони практично непідконтрольні парламенту (а отже – народу). Без сумніву, вони – один із авангардів поліцейської держави в Україні, і вони вже працюють проти народу.

Приміром, НАЗК склала ледь не перший свій протокол на екс-очільницю Одеської митниці Марушевську за нібито 500 гривень неправомірної вигоди. Натомість просту справу про незаконне збагачення нардепа Євгена Дейдея (купив протягом 2014-2015 років 6 елітних автомобілів, при дуже скромній зарплаті) НАБУ ховає уже півроку і не передає в суд, як і справу про «наплічники Авакова».

Як же так сталося, що НАЗК та НАБУ зараз можуть розвернутися і з’їсти тих, хто їх породив?

Відповідь потребує юридичних пояснень. Перше – це неправильний шлях боротьби з корупцією. Розповсюджене дуже примітивізоване уявлення про корупцію як про хабарництво. Як думають лобісти, достатньо лише надати державі нові, більш сильні засоби з контролю і виявлення хабарників, і – заживемо.

Це – наївність, причому – небезпечна наївність. Надавати в руки явним і тіньовим акціонерам державного апарату – корумпованим політикам та олігархам – ще один, більш потужний кийок – означає лише зміцнювати їх владу.

А робити нові органи «незалежними» – отже, робити їх безконтрольними, отже, знову множити корупцію.

Насправді боротьба з корупцією – це створення механізмів примусу до законності дій представників влади. Набагато ефективніше просто не давати чиновникам порушувати закон. Приміром, якщо за сприяння Насірова дійсно неправомірно видали відтермінування сплати 2 млрд гривень – то мусять бути механізми, котрі дадуть можливість негайно скасувати неправомірні рішення посадовців. А оскільки такі механізми недавніми горе-реформами зруйновані, держава позбавлена можливості себе захистити, то ситуація з Насіровим виглядає так: з 2 втрачених мільярдів лише 100 млн у вигляді застави відбили (революційними методами) НАБУ і Автомайдан. 1900 мільйонів – де вони?

Резюмуючи: розвивати репресивний апарат у державі, котра наскрізь просякнута корупцією – це шлях самовбивства.

Друге пояснення, чому НАБУ та НАЗК раптово стали зараз найбільшими загрозами для неурядових організацій, котрі виступали їх лобістами – це слабке сприйняття цими структурами критики і у бік своїх «улюблених» структур, і на свою адресу.

Сектантство, несприйняття альтернативних точок зору серед тих, хто працює підрядником на замовлення іноземних донорів – це одна з причин того, що реформи перетворюються на антиреформи. Приміром, колосальні бюджети йдуть на піар-обслуговування НАБУ, а фактично – на нейтралізацію будь-якої критики щодо фактів, коли посадовці Агентства грубо порушують закон. Як же тоді коригувати «хвороби росту» НАБУ, якщо критика заборонена?

Час сідати і переосмислювати антикорупційні реформи.

Думати, як нам, політикам і громадським активістам, єднатися і зупиняти поліцейщину у всіх її проявах. Як зробити так, щоб НАБУ і НАЗК не перетворилися у інструмент контролю сотень тисяч нинішніх декларантів з боку самих корупціонерів.

Час розуміти, що боротьба з корупцією – це запекла боротьба з Системою, котру неможливо вести в режимі «технічних реформ» коштом іноземних донорів. Це персональне і смертельне протистояння з тими особами, котрі цю систему очолюють і від неї взискують – і тут «технокартичними реформами» тут не обійдешся, без запеклого бою вони її не здадуть.

Ігор Луценко, народний депутат від «Батьківщини», Лівий берег, 28 квітня 2017р.

Календар новин

Останні новини

Фото дня

Відео дня

Пряма мова